Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Спливали місяць за місяцем, і ось їх минуло вже аж п'ятдесят чотири. Пам'ятаючи, яку долю уготувала Арктика його експедиції на кораблі «Вікторі», капітан Джон Росс забив тривогу, звернувшись в адміралтейство.
— Треба поспішати на домомогу Франкліну. Вам тут добре, сидите собі зручно за столиками і навіть не уявляєте, як можуть потерпати зараз люди там, серед льодів. А я знаю, відчув на власній шкурі, ледве сам живий вийшов звідти і вимагаю, щоб…
Спершу його слухали неохоче. Це знову клопоти, кошти… Та хто ж, зрештою, краще дасть собі раду в тій арктичній пустелі, як не Джон Франклін? Адже він знає її, як свою кишеню. Та й куди споряджати рятувальну експедицію? Тільки тепер спохватилися, що в метушні, гарячково споряджаючи експедицію, ніхто не подумав про найважливіше: про те, щоб визначити пункти, де Франклін залишав би подорожні записи, в яких повідомляв, куди він вирушає далі, яким шляхом. А якщо «Еребус» і «Террор» застрягли де-небудь у льодах і екіпажі змушені були вийти на берег — де їх шукати?
Фахівці довгі години просиджували у спеціально створеному штабі адміралтейства над стосами карт і паперів. Радилися, сперечалися, крутили на всі боки величезний глобус, шелестіли цупкими сторінками атласів, памічали найвірогідпіші з їхнього погляду маршрути, прикидали, скільки потрібно буде коштів. І щоразу хапалися за голову й безпорадно розводили руками.
А час квапив. Джон Росс не відступав.
— Якщо у вас немає керівника, я очолю рятувальну експедицію! — гарячково наполягав він, забуваючи про свої сімдесят вісім років.
Він оббивав пороги різних установ, апелював до совісті лордів і адміралів, виступав із пристрасними статтями в пресі — і таки домігся свого. Громадськість приєдналася до цього голосу, що лунав, мов набат.
Прагнучи якнайшвидше допомогти Франкліну, його друг Джон Барроу вдався нарешті до найдійовішого засобу. В старанно підготовленій промові він звернув увагу адміралтейства на величезну користь, яку може мати Англія, спорядивши рятувальну експедицію: цілком можливо, що їй пощастить здійснити те, чого сподівалися від Франкліна, — підкорити Північно-Західний прохід. Подорож у далекі незвідані краї, безумовно, буде багата на наукові відкриття. До того ж полярні моря — це чудова школа мужності. Важкі умови праці, необхідність боротися проти небезпечних перешкод виховують добрих моряків, а саме такі й потрібні британському флоту.
Промова Барроу знайшла нарешті відгук в адміралтействі. Одна за одною в Арктику почали вирушати рятувальні експедиції. Вони залишали по дорозі склади продовольства і позначали свій маршрут яскравими написами. Але все було марне. Зусилля експедиції під керівництвом Росса також не мали успіху. Даремно він велів ловити живцем у капкани сотні песців і надівати їм металеві ошийники з вигравіруваними на них вказівками для потерпілих полярників. Даремно запускав тисячі аеростатів, котрі лопалися вгорі, розсипаючи по сніговій пустелі листівки для учасників експедиції Франкліна. Рання зима заставила Росса повернутися ні з чим, і він, згнітивши серце, змушений був визнати свою поразку.
Правда, Франклін самовневпеио заявив, що вони витримають п'ять років, та чи не було це тільки пустопорожнє похваляння? Чи не занадто він покладався на власний досвід? А що, як йому вдалося пробитись до Північного полюса і він чекає там допомоги? Стривожена трагедією в білій пустелі, громадськість Англії так наполегливо вимагала почати нову рятувальну кампанію, що в 1849 році адміралтейство визначило величезну на ті часи премію в розмірі двадцяти тисяч фунтів стерлінгів тому, хто знайде полярників. Леді Франклін, розпродавши усе своє майно, купила судно і призначила від себе другу премію.
Пригашений невдачами ентузіазм знову розгорівся. Протягом одного лише 1850 року ціла флотилія — шістнадцять експедицій — вирушила у Північний Льодовитий океан. Дванадцять кораблів узяли курс на захід, йдучи слідами Франкліна, інші пливли йому назустріч з Тихого океану через Берінгову протоку. Ніхто вже не тішив себе надією знайти учасників експедиції живими. Шукали швидше причину трагедії, що сталася серед льодів. Але і її нелегко було розгадати: надто мало слідів залишала експедиція Франкліна. В одному місці було знайдено рештки розтрощеного кригою корабля «Террор», в іншому — трупи кількох людей під снігом. На острові Бічі капітан китобійного судна виявив сліди зимового табору: залишки намету і три могили. Але й тут ніде не було жодного папірця, жодного запису. Лише через кілька років на острові Принца Уельського моряки натрапили на пагорб із каміння, зцементованого льодом. Під ним було знайдено невеличку скриньку. Обережно, немов святиню, вони дістали з неї аркуш гербового паперу із штампом адміралтейства. Внизу стояв підпис: «Джон Франклін, травень, рік 1847». Це був перший письмовий документ експедиції, який пролежав під кригою десять років. Здавленим від хвилювання голосом офіцер прочитав: