Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
На диво, Маршал нічого не зробив — він чомусь мав виснажений і байдужий вигляд. А тоді без особливого ентузіазму зауважив: «Може, й ваша правда — саме час. Ми завжди можемо повернутися до співпраці в майбутньому. Нехай щастить, Ернесте! Мої найкращі побажання!»
Почувши ці слова й завершивши супервізію, Ернест не відчув полегшення — натомість почувався спантеличеним. І, поза сумнівом, розчарованим. Він волів би, щоб Маршал його засуджував, бо така байдужість аж ніяк не надихала.
Ернест півгодини читав довжелезну статтю про сексуальні стосунки між психотерапевтом і пацієнткою, що її надіслав йому факсом Пол. Дочитавши, він вирішив зателефонувати другові.
— Дякую за «офісних Ромео й закоханих лікарів»! Господи, Поле!
— Ага, бачу ти отримав мій факс.
— На жаль, так.
— Чому ж «на жаль», Ернесте? Стривай, хочу перевести дзвінок на радіотелефон і зручно вмоститися в кріслі. Маю передчуття, що наша розмова буде просто-таки легендарною. Гаразд… запитаю знову — чому «на жаль»?
— Бо йдеться аж ніяк не про «офісного Ромео». Ця стаття принижує дещо дуже цінне, те, про що автор і гадки не має. Банальні фрази можуть легко перетворити вишукане на вульгарне!
— Це ти так гадаєш, бо бачиш усе зсередини, ти до цього близький. Та було б непогано, щоб ти зрозумів, як це виглядає зовні. Ернесте, я хвилююся за тебе відтоді, як ми востаннє бачилися. Почуй себе: «Треба бути відвертим, любити пацієнтку, зважати на те, що вона прагне дотиків, бути досить гнучким, аби забезпечувати той рівень близькості, якого вона прагне в психотерапії!» Я гадаю, що ти перевищуєш швидкість на слизькій дорозі! І мчиш назустріч серйозним проблемам! Послухай, ми ж давно знайомі, і ти чудово знаєш, що з самого початку я висміював ортодоксальних фройдистів, чи не так?
Ернест гмикнув на знак згоди.
— Та коли їхній ґуру зауважив: «Ми не знаходимо об’єкт любові, а віднаходимо його», у цьому щось таки було. Пацієнтка розбурхала у твоїй свідомості щось особливе… те, що сформувалося раніше, — можливо, дуже давно.
Ернест мовчав.
— Гаразд, тоді відгадай загадку: яка жінка безумовно обожнювала кожнісіньку молекулу твого тіла? Маєш три спроби!
— О ні, Поле. Ти ж не збираєшся знову торочити нісенітниці про мою матір? Я ніколи не заперечував того факту, що мав дбайливу матір. Завдяки їй перші роки мого життя були чудовим стартом; у мене розвинулася базова довіра — імовірно, саме з дитинства і «проростає» прагнення до відвертості й чесності. Але вона не була гарною матір’ю, коли я почав жити окремо; вона до самої смерті так і не змогла пробачити мені те, що я її покинув. Отже, до чого ти ведеш? Що на світанку свого життя я, жовтороте каченя, отримав своєрідне тавро і з того часу невпинно шукаю свою матір-качку? Хай навіть так, — вів далі Ернест, знаючи ці рядки напам’ять, бо вони з Полом не вперше торкалися цієї теми, — я погоджуюся з тобою. Частково! Однак із твого боку це чистісінький редукціонізм: виходить, що я дорослий, який і досі прагне віднайти матір, яка все йому пробачає. Це повне лайно! І я, і всі інші люди набагато глибші, аніж ти гадаєш. Як і вся галузь психоаналізу, ти припускаєшся помилки, забуваючи, що стосунки можуть існувати тут і тепер — вони реальні, на них не впливає минуле, вони є тією миттю, коли дві душі торкаються одна до одної… на них швидше впливає майбутнє, аніж спогади з раннього дитинства. Це «те, чого ще немає» — те, що приготувала доля. Це наше товариство, те, як ми гуртуємося, аби вистояти у складних екзистенційних життєвих ситуаціях. І така форма стосунків — чистота, розуміння, взаємність, рівність — для нас є справжнім спасінням. Це найпотужніша сила, що допомагає нам зцілювати.
— Чистота? Чистота?! — Пол надто добре знав Ернеста, аби ораторські здібності останнього змусили його образитися чи відволіктися. — Чисті стосунки? Якби вони були «чистими», я б до тебе не прискіпувався! Ернесте, ти починаєш божеволіти через цю жінку! Заради Бога, просто визнай це!
— Асексуальні обійми наприкінці сеансу — ось і все. І я це контролюю. Так, зринають певні фантазії, я це визнаю. Але я тримаю їх у «країні фантазій».