Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.
— Та ви що! Не може бути!
— Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? — питає Стерлінг і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.
— Що?
— Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, — я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.
— Два віскі! — кричить Стерлінг. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. — У тебе вбили дружину?
Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення тралилося, що плакав би і плакав.
— А діти у вас були?
— Донька, Моніка, — кажу я.
— В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?
— Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.
— А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!
— І що сталося? — питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.
— Нічого. Нічого, — він наче схаменувся і зупинився. — Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! — він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінга і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.
— Пане Стерлінгу, мені треба поговорити.
— Це ти? — англієць аж підхоплюється, хапає козака за руку й відводить у куток. Козак щось говорить, Стерлінг крутить головою, розводить руками. Козак проводить великим пальцем по шиї, Стерлінг хапає його за шию і ледь не придушує. Козак вихоплює якийсь папірець і пхає англійцю. Той умить забуває про співрозмовника, хапає папірець так ніжно, наче катеринку, розгортає і читає. Потім притискає до серця, наче щось найдорожче на світі. Хапає козака за барки. Щось каже і киває головою. Відпускає. Козак біжить геть. А Стерлінг поспішає до сходів. Я за ним. Як я й думав, він стукає у двері Івановою номера.
— Це Стерлінг, відчиніть!
— Що сталося?
— Поїхали, я покажу вам завод!
— Для чого?
— Щоб ви погодилися на мою ціну!
— Ні за що!
— Ну, добре, просто подивіться і скажете тоді своє останнє слово! — кричить Стерлінг.
— Я вже сказав його.
А цей Іван уміє торгуватися, мабуть, у батька пішов.
— Поїхали на завод і там закінчимо з цим!
— Може, тоді краще до нотаріуса?.
— Ні, спочатку на завод, я хочу, щоб ви оцінили масштаб будівництва!
— Що ж, на завод, так на завод. Зараз ми спустимося.
— Чекаю на вході! — Стерлінг побіг так швидко, що я ледве встиг сховатися. Пропустив його, а потім побіг до Івановою номера. Постукав.
— Що ще? — спитав молодший Харитоненко.
— Треба поговорити, — сказав я.
— Що? — заверещав він, упізнавши мій голос, відчинив двері. — Ви тут? Я ж сказав батькові, щоб він відіслав вас!
— Іване Павловичу, будь ласка, не їдьте зараз зі Стерлінгом.
— Ти мені вказувати будеш, смерде!
— Це небезпечно, в нього якісь темні справи з бандитами.
— Не вчи мене!
— Я відповідаю перед вашим батьком за вашу безпеку.
— Холоп! — він дає мені замашного ляпаса! — Не лізь не в свою справу! Я сам собі дам раду! Зрозумів? Клоун дешевий! Ти думаєш, що як побрехеньки про тебе друкують у копійчаних журналах, то ти і справді герой? Тільки ти ніхто! Дурнувата вигадка голозадого графа, який створив тебе! То знай своє місце, клоуне! Пішов звідси!
Він кричить, а я стою скам’янілий. Бо ось так ляпаса давно вже мені не давали. Відчуваю холод у серці. Холод гніву, лід помсти. Скрутити, голову цьому дурнику, наче курчаті. Я стискую кулаки. Не треба підкорятися гніву. І я обіцяв Павлу Івановичу.
— Я прошу, не їдьте, це небезпечно... — бубоню я.
— Не тобі мені вказувати, смерде!
— Бандити...
— Я не боюся бандитів! І я не дозволю якомусь лайдаку зірвати цю вигідну оборудку! Геть звідси! Приберіть це лайно! — кричить Іван. Лакеї виштовхують мене в коридор, панич виходить, вони поспішають за ним Я залишаюся стояти,, мене трясе. Можу плюнути на все й піти. Але я обіцяв. Дурень, що взявся за цю справу, але як узявся, то треба виконувати до кінця. Смачно плюю на підлогу, лаюся вголос і біжу до сходів. Коли вибігаю з готелю, машина Стерлінга вже рушає. Я знаю, що не зможу довго бігти за нею, але біжу. Бо що залишається?
У місті ще не відстаю, бо авто не може набрати швидкості, але їдуть за місто, і там уже в мене нічого не вийде. Біжу з останніх сил, але авто зникає за пагорбом. Ледь добігаю до половини і зупиняюся, бо нічим дихати, хапаю ротом повітря, коли чую постріли. І знову біжу. З пагорба бачу, що автомобіль на мосту внизу оточили вершники. Поруч валяються два вбитих лакеї, а онде Стерлінг звалив Івана на землю і міцно тримає. Віддає його вершникам, живого, щось каже отаману абреків. Той киває, а потім несподівано стріляє. Стерлінг хапається за груди і падає на коліна Вершники скачуть геть. Іван трясеться, перекинутий через сідло коня, наче штука тканини. Я боку вниз. Коли підбігаю, Стерлінг іще живий. Під ним ціла калюжа крові. Він бачить мене і кривиться у безсилому гніві.
— Вони обдурили! Обдурили мене!
— Хто це був?
— Банда Зелімхана!
— Навіщо ти віддав їм Івана?
— У них моя донька, моя Джесі! Вони викрали її і вимагали грошей! Я хотів продати свердловини, але цей Іван хотів забрати їх задарма! А бандитам були потрібні гроші! Я був згодний віддати їм усе, але вони дізналися, хто такий Іван, і вирішили отримати за нього викуп. Вони обіцяли віддати Джесі, якщо я привезу їм Івана! Вони обіцяли! І обдурили! Прокляті бандити! Як я їм міг повірити!
Його голос слабшає, він хрипить усе сильніше, потім хапає мене за руку.
— Пообіцяй мені, що допоможеш їй! Пообіцяй, благаю! Я вмираю, пообіцяй! — він стискає мою руку й дивиться з таким відчаєм, що я не можу відмовити.
— Обіцяю, — кажу тихо.
— Дякую. Благослови тебе Господь, — він дивиться на мене, а потім його голова падає на землю. Він мертвий. Чую позаду постріли, десь за пагорбом. Тікаю в кущі. За декілька хвилин з’являються козаки. Навіщо вони стріляли? Наче попереджали про своє наближення! Крутяться біля машини.
— Це той англієць.
— Ага, а це хто? — роздивляються лакеїв.
Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.
— Залиш, а то ротмістр лаяти буде.
— Скажемо, що абреки черевики забрали.
— Тоді й піджаки можна!
Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінга. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.