Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Одного контрабандиста з Астрахані. Зараз він живе в Москві, вибився у великі багатії.

— А чому я? Пошли своїх людей.

— У мого ворога багато родичів тут. Якщо вони дізнаються, що вбили мої люди, то почнуть метатися. Так заведено на Кавказі. А я не хочу, щоби горці вбивали горців. Його мусить убита хтось інший, хтось такий, щоб ніхто й не подумав, що я до цього причетний. Якийсь руський, звичайний кримінальник, що хотів пограбувати, — він говорить тихо, його абреки стоять на відстані, вочевидь, вони не розуміють російської. — То що, Іване Карповичу?

— Ні.

— Чому?

— На мені вже занадто багато крові.

— Але та вбивав моїх людей.

— Бо вимушений був рятувати того, за кого дав слово. І це було в бою.

— А за ту молоду англійку та ж теж давав слово, що допоможеш? — Зелімхан радісно дивиться, наче спіймав мене у пастку.

— До чого тут вона?

— Вона в гаремі у людини, яку я прошу вбита.

— В Москві і в гаремі? Як таке може бути?

— Дуже просто. Він не випускає її зі свого палацу. Як і ще кількох дівчат. Тримає деякий час при собі, а коли набридають, то продає за кордон до будинків розпуста. Він із тих людей, що завжди нахиляються піднята копійку, навіть маючи тисячу рублів у кишені.

— Ти ж казав, що дівчина у Ленкорань.

— Брехав. Вона в Москві, у нього.

— Чим він тобі завинив?

— Зрадив. Весь мій загін здав, і мене також Мене вішати збиралися, але я втік.

— Хіба за зраду та не можеш убита відкрито?

— Не можу, бо доказів не маю. До того ж, родичі його будуть метатися, хоч винний він, хоч ні. Мені не потрібна війна зі своїми, мені вистачає козаків та поліції.

— Слухай, якщо та відпустиш мене, в тебе з’явиться купа ворогів серед своїх.

— Ніхто на мене і не подумає. Всі тут начувані про твої подвиги, що та вивертався з таких бувальців, що і вигадати важко. Мої джигіти не здивуються, що ти знову пошиєш сторожів у дурні. То що ти мені скажеш, Іване Карповичу?

Я думаю. Недовго. Бо згадую Моніку. Якщо Господь хоче перевірити людину, то дає їй щось дороге.

— Я зроблю те, що ти просиш.

— Дивно, ти гяур, ти вбив моїх людей, але я тобі вірю.

— Кажи, як його звати.

— Тобі скажуть. І сьогодні вночі не спи.

— Навіщо все це? — питаю я.

— Що?

— Я не вірю, що так уже потрібен тобі для цієї справи. Чому ти вирішив мене відпустити?

Він дивиться на мене.

— Ти хороший джигіт, Іване Карповичу. Ти мусиш загинути в чесному бою, а не зі зв’язаними руками. Але й той кровник мені важливий. То я вб’ю одразу двох зайців, чи як там у вас кажуть? Врятую тебе і приберу свого ворога. Приберу ж?

— Я зроблю все як треба.

— Я знаю. А тепер вибач, мені треба захистити себе, — він різко б’є мене кулаком в обличчя і щось кричить, мабуть, лає. Додає ногами і наказує кинути до ями.

Я лежу на дні і посміхаюся. Бо з’явився шанс, якого я вже й не чекав. І я не боюся, що мене обдурять. Бо якби Зелімхан хотів мене вбити, то вбив би. Чую, що він кудись їде. Мене охороняють лише два абреки. Інколи приходять подражнити мене. Кажуть, що завтра мене заріжуть як свиню. Я мовчу, байдужий до них. Вночі не сплю. На дно ями падає мотузка Видряпуюся нагору. Пекельно боляче, бо шкіра на лівій долоні ледь наросла і зараз легко репається під моєю вагою. Але видираюся. Бачу невеличку тінь поруч. Здається, це той хлопець, племінник Зелімхана, який хотів пограбувати мене на дорозі. Веде мене лісом, веде довго, виводить на шлях.

— Пост там, — махає рукою. — Людину звати Ваха Кейзієв. А ти справді застрелив вовкулака?

— Справді, — шепочу я.

— А ті чудовиська на небесній колісниці? Вони справді могли бути невидимими?

— Так, вони могли стояти перед тобою, а ти б і не здогадався.

— Оце б нам такі обладунки! — зітхає захоплено хлопець і суне мені щось. — Підпиши.

Я роздивляюся у світлі місяця журнал зі своїми оповідками і виводжу олівцем автограф.

— Тепер біжи і біжи швидко, — каже він.

— Дякую.

Я біжу. Це важко, бо днями у ямі я або сидів, або лежав. Ноги відзвичаїлися, але я не зупиняюся, біжу. Прислухаюся, щоб не наскочити на випадкового абрека. Але дороги пусті. Армійські загони ще тут, то ніхто не наважується вночі кудись їхати дорогою. Я біжу.

Не зупинився жодного разу, здолав багатенько верст, добіг до посту, крикнув «Допоможіть!» і впав непритомний. Мене підібрали козаки, коли опритомнів, то набрехав, що звичайний торгівець меблями, пограбували і викрали, а оце втік. Де лігво бандитів, не пам’ятаю, бо біг лісом Добре, що виглядав жахливо, то не впізнали мене. Хоча спитали, чи не зустрічав я у полоні Івана Карповича Підіпригору, якого викрали і вимагають викуп, через що справжній скандал спалахнув в імперії, бо государиня вимагає врятувати знаменитого сищика, а поліція й армія не можуть його знайти. Між тим грізний абрек Зелімхан, який викрав Івана Карповича, обіцяє відправити його голову посилкою до Петербурга, то тепер усі посилки, в яких може вміститися голова, уважно перевіряють. Я слухав, а потім знову знепритомнів, бо був дуже слабкий.

Вранці мене відправили до Грозного. Там хотіли відвезти до поліції, але я сказав, що так мені тут погано, додому хочу і більше нічого. Козакам теж клопоту зі мною не хотілося, то відпустили. Я побіг до пансіону, де кімнату винаймав. Там господар сказав, що оскільки вчасно я не з’явився, то речі мої продані в рахунок боргу за оплату кімнати, жодних грошей у моїх речах він не бачив, то краще мені забиратися, інакше покличе зараз городового. Невже він мого обличчя на бачив, що обдурити вирішив? Дарма. Узяв я його, кілька разів головою об стіну приклав, а потім долоню свою ліву показав. Щоб він добряче роздивився.