Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Здавайся! — крикнули мені.

Здаватися не хотілося, я вбив чи поранив кількох абреків і розумів, що мені буде у полоні. Поки є набої, відстрілююся, а останній собі. Помирати мені не хотілося, я права не мав знову залишати Моніку сиротою, але іншого виходу не було. Хоч здамся — вб’ють, хоч ні. А якщо сам себе, то хоч без тортур. Вже прости Господи слабкість мою.

— Здавайся! — знову крикнули. Я вистрелив на голос, абрек заверещав. Інший щось крикнув, владно так, мабуть, головний тут. Стрілянина припинилася. Абреки наче чогось чекали. Я дивився у ніч, потім побачив якусь тінь, що вилізла з-за дерева неподалік. Я вистрелив, тінь скрикнула, а потім вибух. Десь угорі. На мене посипалося каміння, і настала темрява. Абреки використали гранати, які в них ще були.

Я опритомнів від того, що на мене вилили холодної води. Ось так, шукав я воду, а вона мене сама знайшла. Відкрив очі, побачив купу абреків зі смолоскипами, що вороже дивилися на мене. Один із них кинувся до мене і підняв кинджал. Вбив би, його погляд палав люттю — та пролунав голос. Я озирнувся, прямо наді мною стояв якийсь горець. Невисокий, худий, з вусами та короткою бородою. Він не кричав, просто щось тихо сказав по-своєму, і абрек із кинджалом відступив.

— Де твій товариш? — спитав мене цей чоловік непоганою російською.

— Не знаю. Ми загубилися у втечі.

— Брешеш, знаєш, — він сказав щось по-своєму, і мені приставили до голови рушницю.

— Кажи.

— Ні.

— Не боїшся вмерти?

— Боюся.

— Тоді розкажи, де він сховався, і житимеш.

— Ні, стріляйте, — я зашепотів молитву, бо хоч перед смертю треба про Бога подумати, коли у житті про це забував.

— Хто він тобі, що ти ладен за нього померти?

— Син людини, якій я дав слово берегти його.

— Що важить слово руського? — каже він з презирством.

— Моє важить.

Я далі шепочу молитви. Бо настав час помирати.

— Ми все одно знайдемо його, — каже головний абрек.

— Тут уже я нічого не вдію.

Отаман абреків щось наказує по-своєму. Мене тягнуть кудись, кидають у глибоку яму. Я непритомнію, бо мене просто кидають у провалля, наче мішок із картоплею в погріб. Коли отямлююся, бачу, що лежу на дні. Дивом не зламав шию. Взагалі дивом лишився живий. Спочатку не потрапив під кулі, потім не загинув від гранати, тепер ось знову. До чого ці дива? Інший би подумав, що справа йде до порятунку, але у нас у Туркестані служив солдат, який вижив після кульового поранення в голову, потім після укусу кобри, далі єдиний виплив з гірської річки, що змила похідний табір після несподіваної зливи. Вже здавалося, що немає йому смерті, а потім він послизнувся на гірській стежині і впав у провалля. Тож дивовижні порятунки в минулому зовсім не обов’язково повторюються у майбутньому..

Я спробував підвестися, але паморочилося в голові, то просто сів. Дуже пекли руки, міцно зв’язані за спиною. Я спробував рухати пальцями, але не зміг. Намагався терпіти, але чим далі, тим руки пекли більше. Я підвівся.

— Є хто тут? — гукнув. Побачив тінь.

— Що тобі потрібно, гяур! — у мене плюнули згори. — Ми будемо тебе мучити! Різати на шматки! Ти за все заплатиш, шакале!

Голос був мені знайомий, я згадав того підлітка, якого схопив удень на дорозі. Здається, це був він. Просити його розв’язати руки не було сенсу. Чоботи, в яких було сховане лезо, абреки з мене завбачливо зняли. То я почав нишпорити уздовж стін ями. Знайшов місце, де з землі виступала кам’яна брила з гострим кінцем. Став на коліна, повернувся спиною і почав терти мотузку на руках об ту брилу. Тер довго, кілька годин, аж поки перетер. Руки набралися водою, страшенно боліли. Я аж сичав від болю, намагався потроху розминати їх. Вже почало світати. Скоро почулися голоси. Абреки поверталися з пошуків. Судячи з того, що балакали мало, Івана вони не знайшли.

Мене витягнули з ями. Побили за те, що звільнив руки. Відтягли до ватажка Там був і той хлопчина Хоч я був і без бороди, але він упізнав мене. Щось заверещав і кинувся до мене з ножем. Отаман гаркнув і зупинив. Тут усі хотіли вбити мене, окрім ватажка А може, і він хотів, але мав щодо мене якийсь план. Ось дивився на мене уважно.

— Звідки я тебе знаю? — спитав нарешті.

— Не знаю.

— Я десь тебе бачив. Ти раніше бував тут?

— Ніколи.

— Але я бачив тебе, я добре запам’ятовую обличчя.

Тут знову закричав хлопець. Він тицяв у мене пальцем, щось кричав, а потім побіг кудись. Повернувся з кількома журналами, в яких друкувалися мої оповідки. Онде мій портрет на першій шпальті. Анонс про історію «Дивовижне повернення «Зірки Сходу»! Отаман подивився на портрет, потім на мене і посміхнувся. Наказав усім відпочивати, а мене відвести до печери, де була його схованка. Там мене кинули на землю, а він присів на шкуру ведмедя. Ми залишилися удвох, хлопець не хотів іти, то отаману довелося на нього крикнути.