Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А навіщо тобі я? У тебе і так великий загін.

— Мені потрібне твоє ім’я. Влада хоче виставити нас просто розбійниками, а ми ж ведемо боротьбу проти держави невірних. Ми захищаємо наш народ від продажних чиновників, від ділків, яким мало нашої землі, вони хочуть вирубати наші ліси і висмоктати нафту з наших надр. Якщо така відома людина, як ти, перейдеш на наш бік, то нас уже не назвеш просто бандитами.

— Якщо я перейду, то за тиждень тут будуть війська, які не підуть, поки не зловлять чи не вб’ють і тебе, і мене.

— Нехай війська приходять. Занадто багатьом з мого народу подобається мир. Занадто багатьох спокусили гроші. Занадто багато кажуть, що хочуть не воювати, а заробляти. Мені важко переконати їх, але коли тут будуть війська, то вони будуть палити аули, вирубувати сади, вішати заручників. І тоді мій народ знову стане готовим до боротьби, — він посміхається, робить паузу і гладить рукою свою борідку. — До того ж, ти — досвідчений воїн, у чому я переконався особисто. Досвідчений і сміливий, бо поліз один на багатьох, щоб тільки дотримати слова Я поважаю людей, що не бояться вмерти і мають честь. Не поспішай відповідати, подумай. Я не обіцяю тобі легкого життя, але це буде цікаве життя. Інакше — смерть. Подумай. Відведіть його!

Мене відвели до ями, де я просидів ще кілька днів. Івана до мене так і не кинули, здається, йому таки вдалося врятуватися. Не знаю, який викуп вимагали абреки, але грошей би у Павла Івановича все одно вистачило. Я не сумнівався, що він заплатить викуп, навіть не подумає, що його спробують обдурити і віддадуть труп. Викуп мене не врятує. І сам я врятуватися я не міг. Бо яма була глибока, у три сажені, а ще накривалася зверху дубовою решіткою. Багато разів я намагався долізти до решітки, але не вдавалося, бо стіни були слизькі. Раз на день мені кидали шматок місцевого хліба, прісного та білого, опускали на мотузці глечик із водою. Я чіпляв до мотузки цеберко, яке було мені за туалет. Ось так і жив.

Тільки здогадувався, що відбувається нагорі. Якось увечері абреки почали збиратися в похід. В’ючили коней, перебирали зброю, а потім поїхали. Я сидів у ямі і молився. Останнім часом я багато молився. Цілими днями, щоб не здуріти в полоні. Не наважувався просити Господа про свій порятунок, просив лише за Моніку.

Молився, коли згори кинули каменем.

— Гяур, ти думаєш тобі допоможе твій Бог? — спитали згори і засміялися. Я продовжив молитися. Вони знову кидалися камінням, почали плюватися та лаятися. Сховатися у ямі було ніде.

— Тварюки, спустіться сюди, я вас передушу голими руками! — крикнув їм.

— Давай ти до нас, — кинули згори мотузку. Вони могли вбити мене, коли я ліз, а потім розповісти отаману, якого зараз не було, що вбили мене при спробі втекти. Але ні, вони не відпустять мене так легко. Що ж пограємося. Я поліз.

Нагорі мене чекало четверо абреків, що наставили на мене гвинтівки. Побоювалися мене і розпалювали себе ненавистю. Потім один ударив прикладом, наскочили інші, почали бити, я знепритомнів. Коли опам’ятався, то був вже зв’язаний. Мене посадили біля багаття, поховали гвинтівки, бо зі зв’язаними руками вже не так мене побоювалися.

— Зараз ми будемо тебе вбивати, — сказав один із абреків і засміявся. Інші його підтримали.

— А ваш отаман знає?

— Не лякай нас Зелімханом!

— Чого лякати, коли ти і так боїшся! — посміхнувся я, а він ударив мене, завалив на спину. Потім знову посадили.

— Зелімхан тут головний, але він чомусь цяцькається з тобою. Тебе треба було давно вбити, а потім просто забрати викуп. А він чогось чекає. Та ми не хочемо чекати. Ти вбив мого брата, його дядька, а в нього — брата жінки! Ми будемо різати тебе на смуги, шакале!

— Я не вбивав дітей чи жінок, я не вбивав сплячих чи неозброєних. Я бився з воїнами. Вони могли вбити мене, але вбив їх я. Вбив у чесному бою. То в чому моя провина? Хочете вбити — вбивайте, але я не хочу слухати порожніх звинувачень.

Вони дивляться на мене, потім щось балакають по-своєму. Лунає ім’я Зелімхана, Кілька разів. Мене повертають до ями. Минає кілька днів, абреки повертаються з походу. По голосах чую, що вони задоволені. Потім затихають, мабуть, влягаються відпочити після безсонних ночей. Увечері мене витягають з ями. Бачу, що всі абреки зібралися біля великого багаття, сидять колом Онде Зелімхан, а поруч із ним якийсь старий у папасі. Видно, що поважна людина, бо всі дивляться на нього, наче солдати на генерала.

Мене підвели до багаття, звільнили місце. Зелімхан роздивився синці та чорну кров у мене на обличчі, спитав охоронців моїх. Вони аж затряслись. А як гримнув на них, то голови похилили, щось мекають у відповідь. Наказав їм, і пішли геть від багаття.

— Вибач, що так сталося, — каже Зелімхан. Я киваю. — Чи готовий ти відповісти мені?

— Готовий. Я не можу до вас пристати.

Дивиться на мене невдоволено.

— Чому?

— Бо ж це мені віру кидати треба Християнином я ж вам не потрібен.

— Не потрібен. Переходь до ісламу, ми тобі дамо дружину, коня, зброю. Будеш при мені славу здобувати, — каже Зелімхан. — Ось шейх Нажмуддін. Він лише заради тебе здолав довгий шлях.