Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Все зробимо, не хвилюйтеся, без козаків! — кричав Стерлінг, він непогано розмовляв російською, хоч і з помітним акцентом.

Авто промчало у бік міста, все у шматках бруду, наче ото навесні бджоли випране простирадло обсядуть. Я трохи почекав і сам поїхав до Грозного. Чекав, що по дорозі зустріну козачу сотню, яка їхатиме карати страйкарів. Але замість сотні вискочив переді мною хлопець, дитина ще, років п’ятнадцять, не більше, тільки пушок на щоках з’явився, вискочив і наставив на мене рушницю.

— Злізай! — наказує поганою російською. Дивиться грізно і рушницю тримає вміло. Я злажу. Револьвер-то в мене під рукою, можна відволікти та пристрелити, але вбивати дитину гріх.

— Гроші давай! Гаманець!

— Добре, зараз, — дістаю гаманець. Там грошей зовсім небагато, інші під підкладкою зашиті.

— Кидай мені, — наказує.

Кидаю.

— Тепер звільни коня!

— Що зробити? — наче не розумію я, але ж розумію, що вирішив хлопець коня забрати. З бричкою у лісі не сховаєшся, а з конем — легко.

— Тупий гяур! Я заберу твого коня! Розв’язуй! — дивиться погано так. І хоч дитина ще, але рушниця у нього, і вистрелить він, думати довго не буде.

— Добре, добре! — кажу, починаю розпрягати коня. Бачу, як хлопець переможно посміхається. Ну, це ж давній прийом, щоб супротивник відчув свою перемогу. Тоді розслабляється і не чекає удару. Ось і хлопець цей, мабуть, уже уявляв, як верхи прискочить до рідного села, показуватиме гаманець та хизуватиметься.

Поки він мріяв, я вузол на упряжі затягнув.

— Пане, не розв’язується, — кажу.

— Тупий гяур! — дратується хлопець, підходить до мене, погрожує рушницею, а потім під руку її, і дістав ніж. Довгий такий, гострий. Презирливо так глянув на мене, мовляв, я з тобою і самим ножем упораюся. А я револьвер дістав. Він аж сіпнувся. Молодий, не знає, що обшукати треба супротивника, потім ще й руки зв’язати, тоді тільки розслабитися. Тепер он очима кліпає, хотів схопитися за рушницю, але я головою закрутив.

— Пристрелю як собаку. Поклади зброю.

Але хлопець цей затятим виявився, несподівано як стрибне на мене з ножем! Розумів же, що пристрелю, що перевага в мене, але кинувся, бо програвати не хотів. У відчаї та зопалу. Воно в бійці іноді таке діє, але не зараз. Бо я вбік відстрибнув та рукояттю револьвера по голові йому. Впав хлопець на землю, аж покотився. Я зброю у нього забрав, руки зв’язав, щоб не було сюрпризів, кинув у бричку. Сів і поїхав, сам на ліс дивлюся. Бо ж, може, там товариші хлопця, зараз виручати кинуться. Але не кинулися. То доїхав я до в’їзду у місто, де пост козачий стояв. Вахмістру здав хлопця, розповів, що напав на мене, коня хотів відібрати.

— О, так це, мабуть, той негідник, що минулого місяця німця-прикажчика застрелив! Свідки бачили, що молодий хлопець! Ну, попався, негіднику! — та як вжарить ногою по бідоласі, той аж завив. Потім по-своєму щось зашипів.

— Петров, що він каже?

Козак підбіг, послухав.

— Лається.

— І все? — питає вахмістр, а я бачу, що не все, але при мені говорити не хоче. Цікаво.

— Лається, — повторює козак.

— Ну, що ж, братику, дякую тобі, що допоміг, їдь собі, — звертається до мене вахмістр. — І сам ото з міста не висовуйся. Бо бачиш, які тут місця!

— Та бачу. На нафтопромислах страйк. Машину власника багнюкою закидали.

— Ага, нісся Стерлінг весь у лайні, наче погане порося. І ще з ним хахли якісь. Дурні, хочуть тут свердловини купувати.

— Чого ж дурні? Нафта зараз у ціні.

— Того дурні, що погані тут краї. Хочеш нафти, то до Баку їдь. Ото місто! І спокійніше там. Буває, що татари з вірменами одне одного ріжуть, але інших не чіпають. А тут ці чечени розбійникують. Ну, добре, їдь.

— А чого це ще сотню не відправили до страйкарів? — дивуюся я.

— Тому що не допомагає сотня. Приїдуть на свердловини порядок наводити, а страйкарі підпалять і розбіжаться. Навіть якщо спіймають десяток-другий, то збитки це не покриє. По-іншому тут бунтівників стишують.

— Як?

— Скоро почуєш. Давай, їдь, — вахмістр уже наказував, то я поїхав, а він присів біля підлітка з, перекладачем балакати. Я трохи від’їхав, озирнувся, бачу, що той козак, який тлумачем був, на коня скочив і понісся кудись у гори. Зовсім дивно.

Далі чекати я не став, поїхав до готелю. У його дворі машину Стерлінга вже відмивали. Всі тільки й балакали, що англійця з покупцями багнюкою закидали. Хтось казав, що це конкуренти перешкоджають, а хтось — що бунтівники воду каламутити почали. Я ото біля готелю крутився, прислухався, коли побачив, як Стерлінг вийшов. Одягнений був наче якийсь дрібний прикажчик, натягнув кашкет на лоба, але ж руді кучері його видавали. Вийшов не через головний вхід, а з двору, і швиденько пішов кудись. Я за ним. Він поплутав трохи містом, а потім зайшов у невеличку хатинку в непримітному провулку. Побув там трохи і пішов, а я залишився поруч. Побачив, як із хати вийшов горець та швидко побіг кудись. Усе це мені не подобалося. Я пішов на пошту і дав телеграму Павлові Івановичу з проханням відкликати сина, бо у Грозному коїлося щось підозріле.