Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А про такого Стерлінга чув? Англійця, у нього теж тут нафтопромисли. Рудий такий, червонопикий?

— А для чого вам? — озирається візник підозріло.

— Та я меблями торгую. Оце хочу йому запропонувати.

— Навіщо йому меблі, як він у готелі живе?

— У готелі?

— А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.

— А гроші хоч у нього є?

— Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.

— Як?

— А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?

— Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?

— Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!

— То поїхали.

Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.

— Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.

— Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? — замахав я руками.

— Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.

— Ох же який край неспокійний!

— Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.

На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для постояльців. Дав рубль і пом’якшив серця охорони. Зайшов у зал великий, купа столів та диванів. Різні люди сидять. Хтось випиває, хтось балакає, хтось пише. Онде й Іван Харитоненко з містером Стерлінгом сидять. А лакеї неподалік стовбичать.

— Що бажаєте? — офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.

Придивляюся і бачу, що Стерлінг так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.

Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінг, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінг живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.

Дав рубль, і все вона розповіла. Що Стерлінг жив спочатку сам, а потім приїхала до нього донька. При доньці він став менше пити й курити, вечорами частенько вона грала для нього на піаніно, інколи і співала. Донька з готелю не виходила, а Стерлінг щодня їздив на нафтопромисли за місто.

— Аж поки ото не пограбували його. І донька одразу поїхала.

— Куди?

— Не знаю, може, додому. Того ж дня я увечері прибирати прийшла, а Стерлінг сам сидить і дудлить питво своє. Віскі зветься. Дудлить і плаче.

— Чого плаче?

— Мабуть, за донькою сумує. Звик же до неї. Така гарненька дівчина була!

— Кажуть, продавати він свої свердловини надумав?

— Та кажуть. Погано це. Він чайові хороші завжди залишає.

— А не знаєте, де його свердловини?

— Та за містом десь.

Про те, де свердловини розташовані, я дізнався в поліції й наступного ранку вже чекав на бричці біля «Орлиного гнізда». Став перед готелем заздалегідь і на відстані, щоб не мозолити очі охороні, якої тут було добряче. Дивлюся, двоє чоловіків присіли за деревом і теж вхід до готелю пасуть, так, наче чекають когось. У папахах, гостролиці, горці, мабуть. Такі невеличкі мужички, але видно, що жилаві. Присіли мовчки і сидять. Коли з воріт виїхав Стерлінґ на машині, під’їхав до центрального входу. Знову сам за кермом був, що для Полтавської губернії нечувано. Бо ж шофер мусив бути. Без шофера — це як самотужки на бричці їздити, хіба що граф Маєвський міг собі дозволити, так він і на велосипеді прилюдно розтинав, що для дворянина — ганьба. А цей Стерлінґ анітрохи і не соромився, що за кермом, наче мужик якийсь. Щось інше його турбувало, бо он сидів набурбурений. Спочатку думав, що гроші, а потім згадав, що в таких ділків від передчуття грошей обличчя аж розправляється, розквітає, як ото у людини перед святими образами. Ні, щось інше. Треба цього Стерлінга вивчити.

Ось вийшов з готелю Іван у супроводі лакеїв, та як вийшов! Наче генерал-губернатор на параді! Постава царська, погляд гордий, лакеї йому двері машини відчинили, аж устеляються. Ну, з такими прислужниками неважко зірку спіймати. Усівся Іван, Стерлінґ газу дав, і поїхали. Добре хоч дороги у цьому Грозному, як і всюди в нашій імперії, погані. Бо ж бричка на хорошій дорозі за авто довго не вженеться, а тут встигав, грібся потроху, тримаючись на відстані. Що цікаво, не сам я їхав, а попереду оті двоє горців верхи скакали. Тут узагалі дикі краї. У нас у Роменському повіті хіба що Сумський гусарський полк на маневрах, так ото вершника побачиш, а так усі на возах, бричках чи пішки. Як хтось не військовий верхи поїде, так уся вулиця на те диво визиратиме. А тут усі більше верхи. Мабуть, тому, що гори поблизу, а там возом не проїдеш.