Слідопит, або Суходільне море

— То ти вважаєш,— продовжувала Мейбл, так розваживши,— що мені краще жити в блокгаузі?

— Блокгауз — добре місце для скво. Блокгауз — скальп не знімати, колоди товсті.

— Ти говориш так упевнено, Росо, ніби сама в ньому була і виміряла його стіни.

Роса тільки багатозначно засміялася, але нічого на це не відповіла.

— А знає ще хто-небудь, крім тебе, дорогу на цей острів? Його бачив хто з ірокезів?

Роса враз засмутилася й сторожко озирнулася, ніби боячись, щоб її, бува, ніхто не підслухав.

— Тускарора скрізь — в Освего, тут, у Фронтенак, Могаук — скрізь. Побачить Росу — убивати.

— А ми думали, що ніхто не знає про цей острів і що нам нічого тут боятися ворогів.

— Ірокези — багато очей.

— Одних очей, Росо, мало. Цей острів надійно схований від очей, і навіть мало хто з наших вояків знає, як його відшукати.

— Одна людина могти сказати,— деякі інгізи балакати по-французьки.

Від цих слів у Мейбл похололо на серці. Всі підозри проти Джаспера, які вона досі зневажливо відкидала, враз усі разом заполонили їй голову, і якусь мить їй навіть здавалося, що вона втрачає свідомість. Трохи отямившись, однак, і згадавши дану батькові обіцянку, Мейбл підвелася і якусь хвилину ходила сюди й туди по кімнаті, силкуючись переконати себе, що їй буцімто зовсім байдуже до того, зрадник Джаспер чи ні, одначе в найглибших закутках її душі все ж тліло бажання, щоб він був невинний.

— Я розумію, на що ти натякаєш, Росо, сказала, нарешті, Мейбл:—ти хочеш сказати, що якийся зрадник розповів вашим, де лежить цей острів.

Роса тільки посміхнулася, тому що в її очах цей вчинок був скоріше геройством, аніж злочином, і була вона така вірна своєму племені, що просто не могла розповісти більше, ніж те дозволяли обставини. Її метою було врятувати Мейбл, одну тільки Мейбл, і вона не вважала за потрібне, як то кажуть адвокати, «відхилятися від суті справи».

— Блідочола тепер зна...— докинула Роса,— блокгауз дівчині добре... Чоловіки та воїни... все одно.

— Але не все одно мені, Росо, тому що один із цих чоловіків — мій дядько, якого я люблю, а всі інші — мої співвітчизники й друзі. Я мушу їм усе розповісти.

— Тоді Роса убита,— спокійно, проте зі смутком у голосі промовила юна індіянка.

— Ні, навіщо ж, адже вони ніколи не довідаються, що ти була тут. Звичайно, вони зі свого боку зобов’язані пильнувати, а ми всі зі свого можемо перейти до блокгауза.

— Гостра Стріла знати все... бачити все, і Роса забита. Роса прийшла сказати блідочолий друг, не чоловікам казать. Кожен воїн бережи свій скальп. Роса — скво і казати скво, не казати чоловікам.

Ця заява червоношкірої подруги вельми засмутила Мейбл, тому що Роса, а тепер у цьому не було жодного сумніву, розраховувала тільки на те, що все сказане має зостатися лише між ними. Мейбл до того ж не знала, наскільки збереження таємниці в індіян вважається справою честі, а головне боялася своєю необережністю накликати на Росу підозри і поставити її життя під загрозу. Всі ці думки вмить промайнули в її голові, і що більше вона замислювалася, то важче їй ставало на серці. Роса теж, очевидно, була дуже занепокоєна всім цим, тому що почала натягувати на себе все своє шмаття, що позсовувалося з неї, коли вона брала Мейбл за руку, готуючись уже, мабуть, іти. Про те, щоб затримати її, годі було й думати, а відштовхнути від себе після того, як індіянка заради неї стільки ризикувала, було несумісне з усіма поняттями нашої правдивої і чесної героїні.