Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Котра не зиркне на Марічку, то хоч би й не хотіла, мусить подумати: як їй, сироті, здається, коли бачить тамту, по-молодицьки пов'язану?
А гляне та сама (не хочеш, а очі самі бігають від одної до другої) на Доцьку, то й знов поміркує собі: як їй на серці, що Дмитро з мусу оженився з нею? Як їй дивитися на оте личко чорноброве, що його Дмитро цілував, а мо', і цілуватиме ще?
Стара Крученючка знову сідає на дубок перепочити, а може, не так перепочити, як закурити. Мабуть, повимирали вже ті у Вишні, що пам'ятають Крученючку, коли вона не курила. Стара носить люльку, таку почорнілу, як сама, завжди напоготові, за пазухою. Викурить люльку і тут же наб'є її самосадом, щоб не воловодитись, коли забагнеться потягти.
— Газда дома? — питає Доцьки, по-чоловічому цвіркнувши слину крізь рештку зубів.
Крученюки з Курочками навіть якісь родичі далекі, але коли б і не родичі, то однаково не були б собі чужі, бо багач з багачем знюхається і за три милі. Крученючка навмисне вимовляє голосно оте «газда», щоб слово її понесло вітром чи водою аж до насіння Петра Мартинчука, скапав би його вік, як воскова свічка.
— Нема його. Пішов у двір, — несміливо гугнявить Доцька.
— Посилали, гадаєш, за ним? — допитується стара.
— Ага. Вчора був там, а сьогодні пані знову прислали. Та він не хотів іти, — виправдовує Доцька чоловіка.
— А певно, — підхоплює Крученючка, — що не хотів іти. Йому хочеться коло молодої жінки посидіти, а тут бери, гадаєш, та йди кудись! А не знаєш, чого хотіла дідичка від твого?
Марічка гатить праником, аж бризки летять довкола. Дивуватись лише треба, звідки в неї стільки сили набралося?
«Твій!» А той «твій» і вчора заступав мені дорогу. Якби не пригрозила я, що зчиню крик, то так і не вступився б з дороги.
Та не вперше Дмитро висліджує Марічку, але вона на всі його оправдання, на всі мольби, на всі присягання має тільки одну й ту саму відповідь: «Іди своєю дорогою, а мені дай спокій…»
Не судилося їй бути його жоною, то й любаскою не стане. І чути не хоче Марічка, буцімто одне її слово — і Дмитро плюне на все та піде з нею, куди очі понесуть. Не буде, каже, зважати ні на маму, ні на людей, ні на попа на землі, ні на бога в небі.
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій…»
Ким була б в очах чужих людей, коли б жила з чужим чоловіком? Коханка? Не коханка. Жінка? Не жінка. А хто тоді така? А якби знайшлась дитинка поміж ними? Його звала б «тату», а писалося б по ній, як копилча яке? І куди вона не пішла б з Дмитром, то ніхто не сказав би: «Пішла Савицька», чи «жінка Савицького», чи там «газдиня Дмитра Ілька Повішеного», а казали б люди: «Пішла та, що з нею сидить Савицький», або ще гірше: «Пішла любаска Савицького».
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій».
Чорною цяткою запеклася Дмитрова зрада у Маріччинім серці, ніби від удару слід під нігтем. Як тієї запечини під нігтем ні змити, ні зішкребти не можна, хіба що сама розсосеться, так і тієї чорної цятки на Маріччинім серці несила стерти ні сльозою, ні мольбою, хіба що колись… сама розсосеться.
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій!»
А ця суха, дуплява, прости мені господи, стара верба хоче її шпигнути отим «твій». Та захоче Марочка, то той «твій» сьогодні побіжить за нею, як пес за господаревим возом, але не з тих вона, яких можна покидати, а потім знову підбирати!
— А чого? А що пані на те Дмитрові? Ти так і не доказала, — витягує з Доцьки кишки стара.
— Та, — запинається Доцька, — та… дідичка наважились, але мій таки… не хоче… до них приставати.
— Га, — плескає Анна руками по голих стегнах, як до танцю, — а я й не знала, що з мужика можна пана зробити! Навчи, Доцько, і мене цієї штукенції, бо вже так мені надоїло те смердюче мужицтво, що аж! Йой, — скрикує, ніби відкрила не знати яку новину, — йой Доцько, та як Дмитро стане паном, то ти мусиш в паню обернутись! «Проше пані, проше пані!» Ха-ха-ха! Доцько, чуєш, Доцько, та тобі прийдеться тепер по-панському й наволочки на цицьки одівати… ха-ха… Та ще кажуть, як у котрої немає грудей, то служанки гумові причіпляють… ха-ха… Ой, держіть мене ззаду, бо впаду! Гей, молодиці, а гачі? Та ти, Доцько, будеш по-панському як уліті, так і взимку у гачах ходити з таким-о… мереживом та биндами… Ой, ой, рятуйте, хто в бога вірує, бо лусну з сміху! Бігме, я вже бачу, як іде Доцька в капелюсі з парасолькою в руці… о…
Анна зіскочила з каменя і почала проходжуватись берегом понад пралом, смішно випнувши зад.
Напівзаголена, немолода вже Анна була така смішна з тим випнутим задом і перекривленою «по-панському» головою, що ніхто, крім одної Доцьки, не міг вдержатися від сміху.