Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другая проза » Сестри Річинські. (Книга перша)
Сестри Річинські. (Книга перша) - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Сестри Річинські. (Книга перша)

Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:

До першого тому зібрання творів відомої української письменниці Ірини Вільде (1907–1982) входить перша книга роману «Сестри Річинські», відзначеного Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Події твору відбуваються на західноукраїнських землях в 30-х рр. Хроніка родини священика Річинського подається тут на широкому соціально-політичному тлі, яскраво зображено побут різних верств галицького суспільства, боротьбу його передових сил на чолі з комуністами за возз'єднання з Радянською Україною.
1 ... 138 139 140 141 142 143 144 145 146 ... 287
Перейти на страницу:

— А від кого, вуйночко, як не від бога? Від кого?

— Від сатани, щезника!

— Що ви сказали, вуйно? Ха-ха-ха… Та то відколи нечистий має силу чуда творити? Сестрички, чули-сьте? Мали-сьмо дотепер Миколу-чудотворця, а відтепер матимемо ще й дідька-чудотворця? Ой, тримайте мене, сестрички, бо не витримаю і шубовсну собою тут у прало… ха-ха! Сатана-чудотворець… ха-ха-ха!..

— Смійся, смійся, безстиднице! Ади яка! Прикрила би бодай голі стегна. Нема тут перед ким вихвалятись грішним тілом… Тьху та ще раз тьху! Ти сміятися можеш, а то не чудасія, а чиста правда. Ще мої баба казали, що їм розповідала їхня баба, а їхній бабі розповідала ще її баба, що раз у рік господь сходить з престолу, а замість нього, чуйте, сідає щезник. Бо колись, не гадайте собі, були дві землі на світі, два сонця і два боги. Наш бог тримав свою землю, а його сусід мав свою, рахувати. Ади, а вона сміється, не знати чого! Наш бог потульний, з кожним, гадайте, хотів би у згоді жити, чужої нитки не хоче, а сусід його, ніби той другий бог, вже, чуйте, іншу натуру мав. То, бувало, піде та щипне, щоб наш бог не бачив, кусок нашої землі та приліпить до своєї, то у сапання, коли найбільше дощ здався б, візьме, встане вдосвіта та всі хмари з нашого боку на свій позганяє, то у жнива, чуйте, коли кожна погідна годинка дорога, візьме, забіжить на наш бік, та щоб наш бог не бачив, та подірявить небо над нами, подірявить, і підуть такі дощі, такі зливи, що хліб на пні кільчиться. Терпів, гадаєте, наш бог, доки терпів, а далі, як йому вже забагато стало, каже до свого сусіда: «Битись з тобою, каже, не буду, бо ми однаково засильні. По судах тягтись з тобою не стану, — бо хто нас буде судити, коли ми самі боги? Нема, — каже наш бог, — іншої ради, як тягнути жереб. Я, каже, запорпаю у землю дві ялиці, одну велику, а другу малу, а ти тягни. Витягнеш більшу — ти будеш богувати над землями, витягнеш меншу — богувати буду я, а ти будеш мати право тільки раз у рік сісти на престол». Але наш бог хитрий. Взяв та й обчімхав великій ялиці вершок, а його сусід подумав, гадайте собі, що то менша ялиця, та й потягнув ту, що мала більший вершок. Потягнув той бог, дивиться, а то верх тільки чіпірнатий, а яличка сама то мала. Спам'ятався той бог, що наш його перехитрив, але було вже запізно. Взяли боги й стулили дві землі докупи, два сонця стулили в одно, два місяці, і так зробивсь один світ. Звідки то, гадайте собі, взялись гори та долини на землі? Або чому то, чуйте, люди не однакові, а є білі і чорні, та ще кажуть, що жовті є десь та червоні? То все через те, що дві землі боги стулили в одну. І от засів наш бог на престолі і богує собі на здоров'я. Але раз у рік сходить з престолу… вже день вибирає собі сам і дає місце там-тому. А той зі злості, що програв своє царство, тільки й придумує, тільки й придумує, як би напакостити нашому богові. Ти кажеш — чудо. Чудо то чудо, але звідки походить те чудо? Якби не було смерті отця Річинського, то, гадай, і чуда не було б, так?

— А що ви хочете тим сказати, вуйно?

— А то хочу сказати, що і смерть отцеві Річинському, хай з богом спочиває, була надіслана сатаною. То він, щез би, не знав, чим досолити нашому богові, і, гадайте собі, взяв і вкоротив віку покійному отцеві. Смійся, смійся! Я знаю, що ти маєш на гадці. Певно, що сам, щез би, не зійшов на землю, але, ади, знайшов собі заступника. А заступник, виділи-сьте, як файно заступив його. До тижня, та й вже фертіг по отцю! А то, шляк би їх трафив, розпаскудились чортові служки! Хто б то подумав, га? До отців духовних добратись? Мой, та ще перед тією війною — ану, газдині, котра скаже, що брешу? — то священик був перша особа на селі. Першіська, ніж пан. Як пан ішов вулицею, то люди, аякже ж, як належиться, здіймали капелюхи, але в руку ніхто не цілував. Так, молодиці, чи не так? А було, як покійний отець Річинський проходили селом, то сиві газди, — ади, а ця сміється, гей нерозумна! — за честь та гонор мали собі, хто встиг їх у руку поцілувати.

— А ви вірите, вуйночко, що мене піп у руку цілував? Та ще й як цілував! Ха-ха… Я вириваю руку, гачу кулаком по потилиці, як в міх, а він приссався до руки, гей порося до цицьки… ха-ха-ха…

Крученючка відкриває чорного беззубого рота та й застигає отак.

— Образа бозька, що та публіка свіцька плете! Всох би тобі язик, ніхтолице[120]. Пошанувала б ти бодай чисті води та дівочі коси, коли вже сама честі не маєш та не маєш.

— Свят, свят, свят, — хреститься кума Крученючки Василиха з-під платка, ніби сам сатана-чудотворець зійшов на землю, прибравши на себе подобу сільської спокусниці.

— Ото, людкове, знав покійничок, за кого поручитись… ото поручивсь, царство йому небесне, ото раз поручився…

Витираючи двома пальцями пісні зморщені губи, Василиха розповідає молодим, що могли не пам'ятати того трафунку, як-то на першій місії[121] після війни монах привселюдно поминав з амвона оту тіпанку[122]. Жіноцтво Вишні, заохочене монахом, зняло бунт та й давай виганяти шельму з села. І були б прогнали, ані мови, що були б остригли, обмазали дьогтем і прогнали, щоб аж закурілося за нею, але отець Аркадій змилосердився над старою Маріолою й обстав за грішницею. Обстав, сердешний, у великій своїй доброті на біду всенького села. Обіцяв, неборачок, монахові, що грішниця покається, як біблійна Магдалина, просив пробачення від її імені у того бельгійця-монаха, а вона он як покаялась! Такі посороми розповідати про отця духовного? То файно? То так катехізм учить?

вернуться

120

Нікчемнице, повіє.

вернуться

121

З’їзд духовенства для релігійного повчання місцевого населення (служби з проповідями і масовими сповідями).

вернуться

122

Повію.

1 ... 138 139 140 141 142 143 144 145 146 ... 287
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)