Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Та то, чуйте, — заговорила нарешті Крученючка, — все від того, що давно в селі місії не було. Ая. Але, кажуть, що наш парох їздили вже в Гошів, що ще в цьому році, дали б боженька, будемо мати місію у Вишні.
Згадка про місію перевертає Анні все нутро. Щось, та ще й звисока, хоче вона робити на їхню місію! Ого, тим разом не діждуть паплюжити її з амвона! Монахи у Вишню — вона з Вишні. Збереться і піде собі на той час у Наше. Слава богу, має там більше знайомих, як пальців на руках і ногах. А мо', і нікуди не піде? Фіть! Мо', на зло їм скупається у сироватці, аби біле тіло було ще білішим, понатирається любистком та м'ятою, підведе брови сажею та й буде швендятись їм поперед очі.
Фіть, ще немає тієї місії, та й не знати, чи напевно буде, а вона стане вже від сьогодні забивати собі голову пустим?
Все ж таки Анна зітхає з полегшенням, ніби мішок з глиною скинула з плечей, коли котрась з дівчат запитує:
— Чуйте, сестрички, чи то правда, що Дмитро переходу не дає Марічці? Кажуть — здибаються вони з собою…
Стара Крученючка не може спокійно слухати такої єресі:
— Не здибаються, не здибаються. Як же ж, гадайте, можуть здибатись, коли в нього шлюбна жінка?
— Та що з того, вуйночко, що шлюбна, коли для постелі не мила?
— А ти звідки, публіко, знаєш, як там у них у постелі? Була-сь поміж ними?
— Тс-с. Тихо будьте вже раз! Заткайте собі роти. Агі! Не маєте чим? Кулаками або, ади, мокрим платтям. Тихо будьте раз. Адіт — Доцька йде на прало.
Скільки було спин, схилених над водою, стільки випросталося, і стільки пар очей глянуло на дорогу.
— Йо-йо, та вона ще марніша стала, як за дівки була!
— Дурні ви, дівки, коли таке говорите, та дурні! Таж молодиця в перших днях завжди марніє, а вже потім наливається, ніби вишня…
— Аби-м осліпла на обидва, коли вона не випхала собі грудей клоччям…
— Заткайтеся вже раз… ще вітер занесе…
Ще жінки не роздивилися як слід Доцьки (випхала груди клоччям чи не випхала), коли на стежці з-поміж соняшників виринула Марічка з платтям[123] на коромислі.
Тепер вже й Анна ладна повірити, що один день у році дійсно сатана управляє світом.
Бо ж треба було, сестрички, щоб Марічка вперше появилася на пралі того ж самісінького дня, як Доцька, і здибала тут свою ворожицю.
Бліде, з жовтими печінковими плямами обличчя Доцьки здається ще мізернішим від великої, по-молодицьки пов'язаної, чорної, у червоні косиці, хустки. Ступає несміливим плутаним кроком, з опущеними, мовби у злодія, очима, як би не землиця свята під нею, а ножі.
— Слава Йсу…
— Слава навіки, молодице, — відповідає за всіх Крученючка і поквапом робить Доці місце біля себе.
Ще та не розмістилася з шматтям, коли оце підходить до прала Марічка. Лице не змарніло, як цього хотів би дехто, й не запалося, лише приблідло, і губи згубили свій малиновий колір.
— Слава Йсу! Боже помагай! — кланяється на всі чотири сторони Марічка, ніби молода, коли на весілля запрошує.
— Най бог помагає і тобі, донько!
— Йой сестричко, то сми давно не виділися…
— Марічко, ади, місце коло мене чекає тебе.
— А коло мене, сестричко, не станеш?
Марічка посміхається тими своїми блідими, як пелюсток виссаної півонії, губами за увагу і ласку, але місце вибирає собі таке, щоб тамтій тільки спину бачила.
«Господи боже, як то правда, що ти є, то пішли мені силу здержати свої руки. Присягаюся, що більше не недоїдатиму тобі ні просьбами, ні постом, ні молитвами, але цей один раз допоможи мені… Зроби, як сила твоя, щоб вогонь у моїх грудях перемінився у попіл… Аби я осліпла на той час, як вона поверне своє лице у мій бік… Аби я оглухла, коли вона слово вимовить», — молиться в думці Марічка.
Жінки, аби розвіяти оте гнітюче мовчання, що звідкись налягло над пралом, ніби важкий туман, забалакують і про те, і про це, але розмова уривається, як непослинена нитка при веретені.
123
Тут: шмаття для прання.