Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Приплентався тут як тут і шпигун Бжезіцький. Він волів вдавати, що його не цікавить поїзд у напрямі Ставків, а все ж в останню хвилину вчепився за хвіст поїзда.
їзда до Ставків тривала близько години. У вагоні серед селян, що поверталися з вранішнього торгу в місті, тільки й розмови було про те, що пани збираються знову заводити панщину.
Бронко, прикидаючись сонним, з цікавістю прислухався до розмов своїх супутників. Кожний коментував цю новину по-своєму. Жінки вбачали в цьому здійснення пророцтва Міхельди, бо в писанні її сказано, що вчорашній день стане сьогоднішнім. Чоловіки різко поділились на два табори: одні не вірили в можливість повернення панщини, але припускали — о, це-то, напевно, так і є, — що народ просто-напросто взяв і збунтувався. А що бунтівників підтримують сельробівці і комуністи, то інша річ. І що за це буде тим, які бунтують проти влади, то вже зовсім окремий параграф. Інші ж припускали можливість, що посли з УНДО пошушукалися собі десь за пивом з панами у Варшаві і запродали їм українських селян.
Всі сходились на одному: яка біда не лягає на народ, то в першу чергу — на спину селянина.
На станції Ставки, крім Бронка і його «янгола-хранителя», зійшли з поїзда ще декілька, либонь-таки, місцевих селян.
На фоні незабудованого простору мізерна фігура Бжезіцького в порівнянні з кремезними постатями селян видалася ще більш миршавою. Здавався хлоп'ям. Лише передчасно постаріле, жовте обличчя з широким жаб'ячим ротом свідчило про його вік.
Бронко рушив за селянами, а за ним у приписовій віддалі — шпигун. У Ставках Бронко був уперше. Село це нічим особливим не відрізнялося від сусідніх, знайомих йому сіл.
Розмістилося воно, як більшість сіл на Покутті, обабіч головного шляху — гостинця.
Праворуч і ліворуч від гостинця відбігали вузькі, кривулясті, темні від тіні дерев, які мало що не спліталися своїм віттям над ними, вулички. Незважаючи на посушливе цьогорічне літо, де-не-де в таких вуличках чорніло вічне болото. Зелене терня звисало гірляндами з-за плотів, а в багатьох місцях і само служило живоплотом.
Село впоперек перетинали річечки з численними кладками, часто без поруччя, що вже само по собі свідчило про неабияку зграбність місцевих жителів.
Хоч була пора обіду (обідом в тих околицях називали сніданок, а обід носив цілком виправдану назву «полуденок»), курілося тільки з попівської резиденції.
Майже в усіх хатах, попри які проходив Бронко, позакривані вікна і двері. То тут, то там було чути мукання невигнаних на пашу корів.
Село справляло враження зачумленого.
Люди йшли тільки в один бік: за село, в бік панщизняного хреста. Бронко і собі пішов цим живим слідом.
На вигоні зарябіла маса народу. Бронко не міг би й навздогад назвати, скільки там зібралося людей, але перше враження було величне.
Здалеку здавалося: люди стоять непорушно, наче розмальована стіна. І гомону майже не чути.
Коли Бронко підійшов ближче, то побачив у натовпі і жінок, навіть з грудними немовлятами. Жінки здебільшого сиділи, обклавшись дітьми. Чоловіки були озброєні вилами, граблями, люшнями, кілками, видертими з плоту.
Несамовиту картину творили босі, переважно у латаних сорочках, зарослі, насуплені чоловіки з свіжозрубаними ломаками, подекуди ще навіть із зеленими гілками. На узліссі, по той бік шляху, у тіні двох розлогих близнюків-яворів, стояли поліцейські мотоцикли і пара прив'язаних осідланих коней.
Кільканадцять поліцаїв зі спущеними на підборіддя ременями від кашкетів — наочний знак, що вони при виконанні службових обов'язків, — стояли на пристойній відстані від групи панків, серед яких Бронко відразу пізнав нашівського старосту і, розуміється, ставчанського пароха, оскільки той був у рясі.
Заносилося на те, що між селянами і організаторами свєнта праци наступило тимчасове замирення. Бронко здогадався, що тут діє вже зорганізований Каминецьким комітет і він потрапив на переговори між сторонами.
Слово до народу держав якраз піп. Дуже чистенький, свіжоголений Бобецький стояв з капелюхом у руці обличчям до народу, але так, щоб своєю спиною не образити старосту і комісара.
— Двадцять років, мої дорогі парафіяни, живемо ми з вами у мирі і злагоді. Перед обличчям всевишнього, — він звів очі вгору, але тут же замружив їх від сліпучого проміння, — можу сказати, що за цих двадцять років… я… я… не скривив душею перед вами, мої дорогі парафіяни. Я виконував свої душпастирські обов'язки по змозі своїх сил і вміння, що мене наділив ними наш небесний отець. І сьогодні не буду лукавити перед богом і скажу правду. Пан староста і пан комісар, скажу відкрито, так рідко заглядають у наші села з доброю новинкою…