Сестри Річинські. (Книга перша)

Але наробив таке навмисне, що дівці, слава богу, розум повернувся! А що Дмитро здурів і оженився з тією слинявою, то що то, слухайте, все варте, коли нема і не буде й крихти любові поміж ними…

— Не любить він Доцьки? — огризається ворожа партія. — А що таке любов? З чим її їдять, будьте ласкаві сказати? Багато тієї любові залишилось у тебе, та чи хоч би в неї, після того, як тебе обсіли нужда, та діти, та ще й свекруха на додаток? А коли хочете знати, то без тієї страшенної, тієї скаженої любові легше й з чоловіком жити. Бігме — ну. Коли не дуже-то любиш, то й менше в тебе серце болить, коли він роззявить на тебе хавку чи підніме руку. Сестри, не правду я говорю? А котра порядна дівка сходитиме з розуму від того, що її парубок покинув? Хіба Марічка перша чи остання? Навіть у пісні, чуйте, співається про те, що «одна пара побирається, а сто розлучаються». Не журіться, коли б поміж ними насухо обійшлося, то дівка не сходила б тепер з розуму.

Тамтих м'ясниць, пригадайте ж собі, Штефан Запільний, можна сказати, від престолу відступив, але Василина якось залишилась при своєму розумі. Поплакала два дні й звечора трохи, а потім, ще тих самих м'ясниць, витанцьовувала на вечорницях у Анни, аж копіт ішов. Вуйно Анно, правду кажу?

Невістці Маріоли буде вже добре понад сорок, але кучері в неї ще чорні та позакручувані, ніби качурові хвости, тіло біле та гладке, як у молодої.

— То яка вже в кого натура, дівчата. Якби так на мене, то я не сходила б через нього з розуму, аби він був навіть у маслі та меді купаний! Хай за мною ломить собі голову, а не я за ним. Були дурні, та порозумнішали! А в Марічки, ади, вже інша натура. Ви гадаєте, що вона в тому щось винна? Не винна! Дурна така, аж крутиться, а винуватити нема її за що. Гей, — сплеснула себе по голих стегнах, — та я б йому на злість веселої вдавала та роєм парубків водила, аби знав с… син… як то… ходити, а потім покидати.

— Ей, говори своє, — подає голос стара Крученючка, не з тих бідаків, що живуть за селом, а з тих багатіїв, що то напроти кооперативу хату мурують. Стара, чорна та засушена, ніби опеньок. — Говори своє, Анно, я така, що не люблю плітками займатись. Того, що-м на власні очі не бачила, а на власні вуха не чула, повторяти не стану. Але що приснився мені сон, то приснився. Це я кажу ріхтіг[118] як воно було. Сниться мені, гадайте собі, десь наша долішня толока. Я дивлюсь, а на толоці людей, як трави та листу. Падоньку ти мій, думаю собі, що тут сталося? Війна знову чи який хмарник? Йой, думаю, то як то війна, то й мій онук піде на неї. І така мене, гадайте собі, туга взяла за моїм Васильком, що аус[119], амінь мені… сперло дух, бігти не можу і вже фертіг. А тут людей, як сарани. Ніби я знаю, що отутечки десь і моя хата, а пропхатись не можу, бо люди геть-чисто дорогу загатили. Вже, гадайте собі, не видно ні хат, ні лісу, а тільки люди, люди і люди… І стільки вже їх, падоньку ти мій, що один одному по плечах лізе. Аж нараз, самі знаєте, як то у сні буває, взялась звідкись бричка, на бричці якісь пани. Чисто, гадайте собі, подібні до тих, що то, як пам'ятаєте, приїздили до нас закладати кооперативу. Вже десь і пани щезли в народі, а я далі ніяк не можу продертись до своєї хати. І все мені, гадайте, здається, що мого Василька мають на війну брати. Аж тут, не знати де й звідки, взялась Марічка Петра Мартинчука. йой, я дивлюсь, а вона розперезана, коса розпатлана, а руки, гадайте собі, по лікті у крові. А мене імив такий страх, що вже й забула, що Василько мій має на війну йти. А вона, гадайте собі, не йде, а пливе понад землею. А люди, котре лише гляне на неї, то чисто, гадайте собі, припадає до землі з страху, така вона, чуйте, лячна. Я теж з того переляку бебехнула й собі у якусь траву. Вже нікого не бачу, лише чую, як мені з страху серце мало не вирветься з грудей. Лежу, а тут чийсь голос шепче мені: «Марічка, — каже, — задушила свою нешлюбну дитину й закопала у гноївку, а тепер має над нею бути страшний суд». Йой, як не скричу не своїм голосом, як не кинусь я, дивлюсь, а я в себе на постелі, вся у зимному поті… Отакий мені сон приснився, чуйте. Я все буду своє дурне говорити: що там люди язиками мелять, то мені ніц-а-ніц не обходить. Я спліток не люблю, відколи я, але що-м отакий сон бачила, то на сумління кажу, що-м бачила. — Вона скінчила, обтерла сухими корявими пальцями кутики рота й глибоко зітхнула. — Страшний сон. Не приснився б такий нікому хрещеному!