Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Після кількох днів важкого плавання Амундсен не без побоювання скерував «Йоа» у знамениту Ланкастерську протоку, де загинула експедиція Франкліна. Довкола, скільки сягало око, хвилі вергали величезні крижані брили. Тут, на цих пустельних обширах, близько шістдесяти років тому востаннє в житті зимував герой дитячих мрій Руала безстрашний і легковажний Джон Франклін, трагедія експедиції якого заповнила багато сторінок історії освоєння Далекої Півпочі. Чи міг Амундсен в ті далекі роки, коли ще тільки мріяв про полярні подорожі, сподіватися, що колись на власні очі побачить ці зловорожі береги і сам опиниться у водах, які поглинули вже стільки жертв? Острів Бічі — кладовище людей і кораблів — був похмурий і пустельний. «…Здається, що над ним ще й сьогодні витає смерть», — записав Амундсен. На нього наринули спогади про безсонні ночі, коли він один за одним поглинав щоденники англійських полярників.
ЙОГО ГОЛОС ЛУНАВ, МОВ НАБАТ
— Чи не пора б уже подумати й про відпочинок? — не без заздрощів питав Франкліна секретар адміралтейства Джон Барроу, його близький друг і ровесник.
— Відпочину в могилі. Та й не такий я вже старий, не перебільшуй, мені всього лише…
— Шістдесят, — зітхнувши, підказав йому Барроу.
— Звідки? Тільки п'ятдесят дев'ять, не прибавляй! — обурився сивий моряк.
Не зважаючи на важкі випробувапня, які йому довелося пережити, він так само був сповнений віри у свої сили, як і під час своїх знаменитих експедицій до Північної Америки, у басейн Мідної ріки, де він двічі мало не загинув. Сім останніх спокійно прожитих у Тасманії років, коли він був губернатором, не пригасили в ньому туги за полярними морями. Він знав їх, як ніхто. До нього не раз поверталися уві сні незабутні образи величних айсбергів, що грізно сунули назустріч кораблю.
Тріумф, з яким Англія зустріла кораблі «Еребус» і «Террор»[23], що повернулися від берегів Шостого континенту, пробудив у Франкліна приспані мрії.
— Хіба ж блискучі досягнення, які здобула Англія в Антарктиці, не повинні заохотити її спорядити полярні експедиції на протилежний край Землі, в Арктику? — запитував Франклін усіх в адміралтействі. — Таємничий Північно-Західний прохід і досі ще не підкорено. То чому б нам не спробувати добути й там пальму першості? Хто в світі краще за мене знає північне узбережжя Америки і лабіринт острівців Канадського архіпелагу? Так чому ж наше адміралтейство зволікає?
Після довгих суперечок цей штаб учених і адміралів вирішив послати експедицію на пошуки проходу з Атлантичного океану в Тихий, доручивши керувати нею Джону Франкліну.
Коли розійшлася чутка про це, в адміралтейство валом повалили найдосвідченіші моряки. Ті, хто колись уже служив під началом Джона Франкліна, обожнювали свого колишнього командира і безмежно довіряли йому.
Старий полярник не тямив себе від радості.
— Відмова, напевне, вбила б його на місці, — казала самовіддана леді Франклін, яка змирилась уже з гіркою долею дружини полярника.
— Він помолодшав років на десять, — не без заздрощів зауважували його приятелі і друзі.
А заздрити й справді було чому! Рідко коли експедиції так ретельно готувалися і так щедро забезпечувалися всім необхідним. У розпорядженні Франкліна був цвіт англійського морського флоту — сто тридцять чотири добірні офіцери й матроси, сповнені ентузіазму і свідомі своєї почесної місії. Запас різноманітних продуктів був розрахований на чотири роки. Фарфорові сервізи, срібні столові прибори, кришталеві келихи, замість звичайних олов'яних, доповнювали багате спорядження цієї привілейованої, пишної експедиції.
— Ми хочемо з комфортом, безтурботпо провести час і повернутися додому як переможці, — хвалився усім Франклін.
Інструкція адміралтейства щодо маршруту була лаконічна: через море Баффіна і Ланкастерську протоку, мимо острова Мелвілл, уздовж узбережжя Аляски до Берінгової протоки і далі в Тихий океан. Повернення на батьківщину — через Гавайські острови.
В середині травня 1845 року кораблі «Еребус» і «Террор» відпливли з Англії.
— Не турбуйтесь про нас! Якщо навіть доведеться зазимувати там кілька років, нічого лихого з нами не станеться, — запевняв, вірячи у свою щасливу зірку, Джон Франклін екіпажі всіх кораблів, що зустрічалися йому на морі Баффіна. — Продовольства у нас досить. Вистачить і на п'ять років.
Минув рік. Леді Франклін спокійно чекала повернення експедиції. Вона знала, що раніше як через два роки нема чого сподіватися вістей від чоловіка.
23
«Еребус» і «Террор» — кораблі, на яких у 1840–1841 роках відбувалась англійська полярна експедиція в Антарктиду, очолювана Джеймсом Россом.