У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Можливо, найліпше було б трохи заждати, почати зустрічатися з Альбертиною, як перше, аби справдити, чи щиро я її кохаю. Я міг би привезти її до Вердюренів, щоб розважити її. Ця думка нагадала мені, що я сам приїхав до них сьогодні ввечері єдино, щоб з’ясувати, чи мешкає у Вердюренів (або чи збирається до них) баронеса Пютбюс. У кожному разі за столом її не було. «До речі, щодо вашого приятеля Сен-Лу, — озвалася до мене маркіза де Камбремер, послуговуючись зворотом, який свідчив про більшу послідовність її думок, ніж можна б гадати на підставі її слів, бо, говорячи про музику, вона думала про Ґермантів. — Як ви самі здорові знаєте, усі тільки й говорять, що про його одруження з сестреницею принцеси Ґермантської. Мушу вам сказати, що мені на всі ці світські плітки начхати». Я злякався, що досить нецеремонно відгукувався при Робері про цю чудасійну дівчину, обмежену й непогамовану. Майже немає такої новини, яка не змусила б нас колись пошкодувати про те, як ми її коментували. Я відповів маркізі де Камбремер (зрештою, то була правда), що нічого про це не знаю і що обраниця, по-моєму, ще юнка. «Тим-то, мабуть, цього ще офіційно й не оповіщено, але розмов багато». «Я волію попередити вас, — сухо кинула пані Вердюрен маркізі де Камбремер (вона почула, як маркіза говорить зі мною про Мореля, а коли маркіза, стишивши голос, перевела розмову на Роберове женихання, подумала, що та досі розбалакує про Мореля): — Ми тут не музикуємо так собі, аби музикувати. Знаєте, ці вірні відвідувачі моїх серед, мої діточки, як я їх називаю, в мистецтві вони страх які поступові, — додала пані Вердюрен з міною гордовитого страху. — Часом я їм кажу: Соколики мої! Ви чимчикуєте швидше за вашу Принципалку, а її ж ніколи не лякали ніякі новації». Що не рік, то вони далі заганяються вперед; я вже передбачаю день, коли вони охолонуть до Вагнера й до д’Енді». — «Але вести перед — це ж чудово, не можна зупинятися напівдорозі», — озвалася маркіза де Камбремер, нипаючи очима по всіх куточках їдальні й намагаючись визначити, які речі залишила тут її свекруха, а які привезла пані Вердюрен, щоб злапати пані Вердюрен на несмаку. Це нипання не заважало їй вести розмову зі мною далі на тему найцікавішу для неї, тобто про пана де Шарлюса. Вона вважала, що його турбота про скрипаля зворушлива. «Він розумний». — «Та ще й бурли-голова як на людину старшу», — підхопив я. «Старшу? Але ж він не виглядає на старшого. Подивіться, волос у нього не сивий. (Років три-чотири тому якийсь безіменний законодавець літературної моди почав говорити «волос», а слідом за ним, значуще всміхаючись, і дами в околі маркізи де Камбремер. Нині все ще кажуть «волос», та невдовзі однина оскомить зуби і знов запанує множина.) Мене тому так цікавить пан де Шарлюс, — додала вона, — що в ньому відчувається хист. Скажу вам як на сповіді: знання я ставлю невисоко. Те, що дає наука, мене не вельми цікавить». Ці слова маркізи де Камбремер передавали її власні підходи, хоча всі її судження були якраз запозичені й надбані. Тепер їй годилося б згадати, що знання — ніщо; проти оригінальносте вони абищиця. Маркіза де Камбремер навчилась, як і всього іншого, що навчатися не треба нічого. «Ось чому, — сказала вона мені, — хоча Брішо по-своєму цікавий, бо я не цураюся певного роду запеклих ерудитів, цікавить він мене все-таки куди менше». А Брішо в цю хвилю був заклопотаний одним: почувши, що мова зайшла про музику, він тремтів зі страху, як би це не нагадало пані Вердюрен про смерть Дешамбра. Він думав, що б таке сказати, аби відвернути її від похмурих думок. Маркіз де Камбремер дав йому таку нагоду, спитавши: «Виходить, усі лісові урочища завжди носять назви звірів?» — «Майже всі, — відповів Брішо, радий, що йому випадає оказія вразити своєю ерудицією стількох невігласів, бодай одного з яких — у чому я його запевнив — йому пощастило зацікавити. — А як узяти прізвища людей, то в скількох із них, як у кам’яному вугіллі — решток папороті, збереглося назв дерев! Одного з наших сенаторів звати пан Сос де Фрескіне, що означає, якщо не помиляюся, вербняк і ясеняк, Баїіх е/ /гахіпеШт; його сестринець, пан де Сельв, гуртує у своєму імені ще більше дерев; адже його прізвище де Сельв, БуЬа — сельва, ліс». Саньєт радо спостерігав за тим, як жвавішала розмова. Він міг, оскільки весь час базікав Брішо, зберігати мовчанку, що позбавляла його від кпинів панства Вердюрен. Утіха на думку, що він захищений, гріла йому душу, і він розчулився, почувши, як Вердюрен — попри всю помпу такого обіду — звелів шафареві поставити карафку з водою перед Саньстом, який нічого іншого не пив. (Генерали, які посилають на смерть силу солдатів, вимагають, щоб їх нагодували досхочу.) Врешті пані Вердюрен разочок навіть усміхнулася Саньєтові. Далебі, це добрі люди. Вони більше його не мордуватимуть. Але в цю хвилину обід був перерваний одним із трапезників, якого я забув назвати, знакомитим філософом норвезьким, який говорив по-французькому дуже добре, але дуже повільно, з подвійної причини: одне те, що він вивчив француж-чину недавно, а робити помилки соромився (хоча вряди-годи таки їх допускався), тож по кожне слово він звертався до своєрідного внутрішнього словника, а друге, що він, як метафізик, мовлячи, не переставав обмірковувати те, що збирався сказати, а це сповільнило б мову і француза. Він був, зрештою, чарівна людина, хоча й здавався таким, як усі, а втім, він мав одну одрубну прикмету. Ця людина, що так повільно балакала (роблячи паузу після кожного слова), показувала спринтерську швидкість, коли, похапцем попрощавшись, кидалася на вихід. За першим разом поспіх його викликав підозру, що йому канудить у животі або прикрутило у ще пильнішій потребі.