У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Зрештою сатрапія Пореля тепер у руках урядника, правовірного толстовця, отож можна було сподіватися, що під склепінням Одеону ми побачимо «Анну Кареніну» або «Воскресіння». — «Ви от згадали Фавара, — промовив пан де Шарлюс, — а я знаю його портрет. Я бачив його чудове гравюрне зображення у графині Моле». Ім’я графині Моле справило на пані Вердюрен сильне враження. «А, ви буваєте у графині де Моле?» — скрикнула вона. Вона гадала, ніби «графиня Моле» без частки «де» говориться для скорочення, так само як «Роани», або з погорди — як вона сама говорила: «Ла Тремуй». Вона нітрохи не сумнівалася, що графиня Моле, знайома королеви грецької і принцеси де Капрароли, більше, ніж будь-хто, має право на частку «де», і раз і на все поклала собі так величати цю блискучу жінку, яка трималася з нею обіхідливо. Отож, аби показати, що вона зумисне назвала так графиню і що для графині їй не шкода часточки «де», вона додала: «А я й гадки не мала, що ви знайомі з графинею де Моле!» — ніби для неї було подвійно дивовижно, що пан де Шарлюс знає цю даму і що вона, пані Вердюрен, про це не здогадувалася. Світ — чи принаймні те, що під цим розумів пан де Шарлюс, — єдина цілість, та ще й однорідна і замкнена. З уваги на розмаїтий огром буржуазії цілком природним було б запитання якогось адвоката до того, хто знає його шкільного колегу: «А звідки ви, достолиха, його знаєте?» — але дивуватися з випадку, що зіткнув пана де Шарлюса з графинею Моле, це все одно, що дивуватися з того, що француз розуміє значення слова «храм» чи «ліс». Ба більше, навіть якби це знайомство не випливало цілком органічно зі світських законів, навіть якби воно було випадкове, то що ж дивовижного було б у тім, що пані Вердюрен про нього не відає, адже вона бачила барона вперше, а стосунки його з графинею Моле були далеко не єдиним у його житті, чого вона не знала, бо ж, сказати по щирості, вона нічогісінько про нього не знала. «Хто ж грав цю «Гонительку за розумом», любий мій Саньєте?» — спитав Вердюрен. Хоча й відчуваючи, що буря минула, колишній архіваріус вагався з відповіддю. «Та ти його затуркав, — сказала пані Вердюрен, — ти кпиш із кожного його слова і хочеш, щоб він відповідав! Ну, скажіть, хто грав її, а ми за це дамо в дорогу холодцю». Був то ядучий натяк пані Вердюрен на те, що Саньєт, рятуючи від руїни одного приятеля, зубожів. «Я пам’ятаю лише, що пані Самарі грала Зербіну, — відказав Саньєт. «Зербіну? А що це таке?» — вереснув пан Вердюрен так, ніби дім загорівся. «Це амплуа зі старовинного репертуару в дусі «Капітана Фрака-са» чи там Транш-Монтаня, Педанта». — «Самі ви педант! Зербіна! Та він з глузду скрутився!» — загорлав Вердюрен. Пані Вердюрен зі сміхом обвела очима чаркувальників, ніби перепрошуючи за Саньєта. «Зербіна! Він уявляє, що всі зразу схоплять, кого він має на увазі. Ви — стеменнісінький Лонжп’єр, найбільший, який мені відомий, глупак, — днями він узяв і бовкнув: «Банат». Ніхто нічого не второпав. Під кінець з’ясувалося, що то одна із сербських провінцій». Щоб покласти край катушам Саньєта, від яких я катувався більше, ніж він, я спитав Брішо, чи не знає він, що таке Бальбек. «Бальбек — мабуть, зіпсуте Даль-бек, — відповів він. — Треба б заглянути в грамоти англійських королів, нормандських сюзеренів, — адже Бальбек належав до Дуврської баронії, ось чому часто казали: Бальбек Заморський, Бальбек Бережний. Але сама Дуврська баронія належала до єпархії Бає, і, хоча по Луї д’Аркурі, патріархові Єрусалимському і єпископові Бає, храмовники мали право на абатство, а проте єпархіями в Бальбеку розпоряджалися єпископи цієї єпархії. Це мені пояснив довільський декан, голомшивий бовкало, ласун, химерник, послідовник Брілья-Саварена; він викладав мені дещо з-сивільська свої досить непевні премудрощі, воднораз частуючи мене смачненькою смаженою картопелькою». Брішо відповідав мені з усмішкою, бажаючи підкреслити, як це кумедно — валити на купу все що завгодно і розправляти про звичайнісінькі речі з-письменська, з легким насміхом, а Саньєт пнувся втулити якийсь дотеп, щоб якось збутися жартами за недавнє приниження. Дотеп зводився до так званого «щось таке», але й це «щось таке» змінюється, еволюціонує, як жанри літературні, як епідемії, які вщухають, витіснені іншими тощо. Колись цим «щось таке» було слово «верх». Але воно застаріло, ніхто його більше не вживав, і тільки доктор Коттар іноді казав за пікетом: «А ви знаєте, що таке верх неуважности? Це коли Нантський едикт беруть за англійку». «Верхи» заступлено прикладками. Власне, це було те саме знайоме «щось таке», але прикладки нині були не в моді, тож подібности не помічали. На лихо для Саньєта, якщо це «щось таке» вигадав не він, а гуртківцям воно було найчастіше невідоме, він виголошував його так несміливо, що хоча й сміявся сам, аби показати, що це гумор, ніхто його не розумів. Якщо ж дотеп вигадав Саньєт, спіймавши його за хвоста в розмові з кимось із «вірних», той підхоплював дотеп, присвоюючи його собі, і цей дотеп ставав відомим, але не під Саньєтовим авторством. Ось чому, коли він увертав такий дотеп, жарт виявлявся знайомим, і, власне, через те, що Саньєт був його автор, Саньєта ловили на плагіаті. «Отож, — тягнув Брішо, — «бек» по-нормандському — струмок; є Бекське абатство, а Мобек — болотяний стрижень, «маре» («мор» і «мер» у таких назвах як Морвіль, Бріксар, Альвімар, означало — болото). Брікбек