У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Ґермантській, бо її почуття до нього хоч і дошкуляло йому, але водночас і лестило). Та коли збоченець бачить, що інший чоловік палає до нього жагою, то, може, через те, що така жага для нього незрозуміла так само, як його власна жага незрозуміла іншим; може, через роздратованість в’їдливими чіпляннями, в яких він не бачить нічого поганого, коли чіпляється до когось сам, але які, коли чіпляються до нього, здаються йому збоченням; може, з метою реабілітувати себе вибухом гніву в ситуації, коли це йому прощається; може, зі страху викриття, який нараз охоплює його, коли жага, зав’язавши йому очі, штовхає його на нові вибрики; може, зі злости на те, що двозначне поводження партнера кидає на нього тінь, — хоча сам він не озирався б на задні колеса, якби йому сподобався молодик, гнався б слідком за ним, лупав би на нього очима в театрі, хай би навіть із молодиком були приятелі, наражаючи цим його на сварку з ними, — він, той збоченець, щойно на нього витріщиться чоловік, йому не любий, присаджує його: «Ласкавий добродію! За кого ви мене берете?» (хоча інший брав його саме за того, ким він є), при потребі дає йому паца по шиї, а тому, хто знає необачного зальотника, висловлює своє обурення: «Як, ви знаєтеся з цим свинтюхом? Дивна ж у нього манера дивитися на інших!.. Ну й норови!» Пан де Шарлюс так далеко не заривався, але вдавав із себе ображеного і холодного, як це роблять нелегковажні (а тим паче, легковажні) жінки при людях, які вважають їх за легковажних. Зрештою збоченець у присутності іншого збоченця бачить перед собою не тільки плюгавий образ самого себе, образ неживий, здатний лише вразити його самолюбство, а й другого самого себе, живого, проворного на те, щоб діяти в тім самім дусі й відбити в нього любчика, а отже, можливого причинця сердечних мук. Отож-бо з інстинкту самозбереження він ладен паплюжити такого суперника і в очах людей, які можуть зашкодити тамтому (при чому збоченець № 1 не боїться пошитися в брехуни, коли він шпетить збоченця № 2 перед людьми, які можуть знати про те, яким життям живе він сам), і в очах молодика, якого він «підхопив», якого можуть йому перелюбити і якому треба втокмачити, що те, що, ощаслививши його, може собі дозволити з ним він, було б катастрофою всього його життя, якби той дозволив так само поводитися з ним комусь іншому. Пан де Шарлюс, мабуть, чи не був заклопотаний небезпекою (безперечно, уявною), яку професор Коттар, чиї усмішки він розумів не так, як слід, нібито становив для Мореля; тож збоченець, який йому не подобався, був для нього не лише карикатурою на нього самого, а й очевидним суперником.