У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

«Любий мій... колего! —звернувся він до Брішо, спочатку подумавши, чи доречне тут слово «колега», — я маю одне бажання: знати, чи є назви інших дерев у... номенклатурі вашої чудової мови... французької... латинської... нормандської... Мадам (він мав на увазі «мадам Вердюрен», хоча не зважувався зиркнути в її бік) казала мені, що ви знаєте все. Чи не настав, власне, час про це побалакати, га?» — «Ба ні, зараз настав час їсти, — урвала пані Вердюрен, побачивши, що так вони ніколи не дообідають. «А, гаразд! — відповів скандинавець, з журною і покірною усмішкою понурившись у тарілку. — Але я мушу сказати пані, що я дозволив собі на цей запитальник... даруйте, на цю запитальницю... бо завтра маю бути в Парижі, завтра я обідаю чи то в Тур д’Ар-жана, чи то в Отель-Меріс. Мій побратим... француз... пан Бугру має там доповісти про спіритичні сеанси... даруйте, про спіри-туозні виклики, що він перевіряв». — «У Тур д’Аржан зовсім не так добре годують, як заведено думати, — промовила пані Вердюрен невдоволеним тоном. — Принаймні мене там годували препаскудно». — «Ба! Коли не помиляюся, живність, яку подають у мадам, найвитворніша кухня французька!» — «Ой лишенько! Звісно, їсти можна, — відповіла пані Вердюрен, відійшовши.