У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

ті не було такої речі, яка була б надто дрібна, щоб правити за модель малярові чи письменникові. Від картини чи повісті зі світського життя їй ставало тоскно; толстовський мужик, селюк Мілле були тим соціальним кресом, який митцеві вона не дозволяла переступити. Але вийти за межі своїх особистих взаємин і піднестися аж до знайомства з дукинями — така була мета її поривань, і те духовне життя, яким вона жила, тішачись великими творами мистецтва, не могло збороти природженого і вибуялого в ній згубного снобізму. Зрештою цей снобізм вилікував її від скнарости й чужолозтва, помітних у ній замолоду, — так особливі й тривалі патологічні стани, очевидно, правлять за імунітет від інших хвороб. Слухаючи маркізу де Камбремер, я не міг не віддати належне рафінованим тонкощам-її виразів, хоча й не зазнавав від них жодної втіхи. Таких зворотів уживають нині всі особи, досягаючи певного інтелектуального рівня, отож-бо, будь-який із цих висловів, подібно до відтинку обводу кола, дає змогу зразу окреслити весь обвід, з’ясувати, де пролягає його крива. Ось чому жінки, що їх уживають, наганяють на мене нудьгу, як щось мені вже знайоме, але це не заважає іншим бачити їх жінками незвичайними і, саджаючи мене обік них за стіл, мені говорять про них як про істот чарівливих, незрівнянних. «Вам, певне, відомо, пані, що назви багатьох лісових урочищ пов’язані з тваринами, які їх населяють. Обік лісу Сорочий Брід є ліс Ко-ролевин Хвіст». — «Мені невідомо, який у королеви хвіст, — мабуть, шлейф. Принаймні говорити так про королев не гоже». — «Ось, Шошот, маєте! — вскочила у слово пані Вердюрен. — Ну, а доїхали ви гаразд?» — «Хіба що в потязі з нами їхали якісь темні людці. Проте дозвольте мені заперечити маркізові де Камбремер; з походженням назв треба бути обережнішим: у давнину тут була осада Коров’ячий Хвіст, а з часом вона перетворилася на Королевин Хвіст. А писати слід усе-таки Коров’ячий». «А це, мабуть, смакота», — показуючи на рибу, сказав пані Вердюрен маркіз де Камбремер. Він гадав, що такими компліментами він віддячується за обід і виконує борг увічливости. «Кликати їх не варто, — часто мовив він дружині про своїх знайомих. — Вони були щасливі бачити нас у себе. То вони мені дякували». «Мушу вам сказати, що я багато років проходжу повз Коров’ячий Хвіст, але корів там не більше, ніж деінде. Маркіза де Камбремер запрошувала сюди панотця з тієї парафії, де в неї багаті дібра, — у нього, мабуть, такий напрямок думок, як у вас. Він написав цілу розвідку». — «Авжеж! Я прочитав її запоєм», — лицемірно сказав Брішо. Цим вигуком він непрямо підхлібив честолюбству маркіза де Камбремера, і той зайшовся довгим сміхом. «Ха! ха! автор цієї, сказати б, географії абощо, цього лексикону довго розправляє про назви однієї місцевосте, яка, власне, належала нам і називається Ужиний Міст. Звісно, проти цієї палати ума я — кругом невіглас, проте панотець був на Ужиному Мості всього лишень один разочок, а я — тисячу разів, і хай мене лихо порве, якщо я там бачив одну з цих мерзотних гадюк, саме мерзотних, хоча наш славний Лафонтен їх вихваляє». (З двох байок, які він знав, одна називається «Людина і Вуж»). — «Ви не могли бачити там вужів, а отже, й не бачили, — сказав Брішо. — Але, звісно, автор, про якого ви згадуєте, знає дуже добре свій предмет, його розвідка непересічна». — «Ще б пак! — підхопила маркіза де Камбремер. — Його книга, це, без бреши, справжня праця бенедиктина». — «Певне, він заглядав до давніх пергаменів (я маю на увазі бенефіції та списки парафій у кожній діоцезії), і це дало йому змогу з’ясувати імена світських заступників та жертводавців. Проте є й інші джерела. Один мій найу-ченіший приятель черпав з них. І він відкрив, що там це місце називається не Ужиний, а Жаб’ячий Міст. Тоді вчений удався до ще давезніших, латинських джерел, і що ж виявилось? Міст, де, як гадає наш приятель, повно вужів, у давнину іменувався просто Рот сиі арегИ — Закритий Міст, тобто його відкривали лише за неабияке мостове». — «От ви сказали: Жаб’ячий. А я в товаристві таких учених людей сам собі здаюся жабою перед ае-ропагом (він натякав на ще знану йому одну байку)», — сказав Канкан; він часто з заметливим реготом наводив цей жарт, завдяки чому, як йому уявлялося, він, людина скромна, признавався до невігластва і водночас хизувався своєю очитаністю. Коттар, блокований мовчанкою пана де Шарлюса і пробуючи продертися ще десь, звернувся до мене і поставив мені одне з тих питань, які, б’ючи його хворих туди, куди треба, і входячи без свердла в їхнє тіло, вражали їх і завдяки яким, коли вони хибили, він мав змогу підправляти теорії і поширювати свій кругогляд. «У вас бувають напади ядухи; так ось, ви опиняєтеся на височенькому місці, як от, де ми з вами тепер, ви помічаєте, що вам стає важко дихати?»