У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

�, ніж будь-хто, має право на частку «де», і раз і на все поклала собі так величати цю блискучу жінку, яка трималася з нею обіхідливо. Отож, аби показати, що вона зумисне назвала так графиню і що для графині їй не шкода часточки «де», вона додала: «А я й гадки не мала, що ви знайомі з графинею де Моле!» — ніби для неї було подвійно дивовижно, що пан де Шарлюс знає цю даму і що вона, пані Вердюрен, про це не здогадувалася. Світ — чи принаймні те, що під цим розумів пан де Шарлюс, — єдина цілість, та ще й однорідна і замкнена. З уваги на розмаїтий огром буржуазії цілком природним було б запитання якогось адвоката до того, хто знає його шкільного колегу: «А звідки ви, достолиха, його знаєте?» — але дивуватися з випадку, що зіткнув пана де Шарлюса з графинею Моле, це все одно, що дивуватися з того, що француз розуміє значення слова «храм» чи «ліс». Ба більше, навіть якби це знайомство не випливало цілком органічно зі світських законів, навіть якби воно було випадкове, то що ж дивовижного було б у тім, що пані Вердюрен про нього не відає, адже вона бачила барона вперше, а стосунки його з графинею Моле були далеко не єдиним у його житті, чого вона не знала, бо ж, сказати по щирості, вона нічогісінько про нього не знала. «Хто ж грав цю «Гонительку за розумом», любий мій Саньєте?» — спитав Вердюрен. Хоча й відчуваючи, що буря минула, колишній архіваріус вагався з відповіддю. «Та ти його затуркав, — сказала пані Вердюрен, — ти кпиш із кожного його слова і хочеш, щоб він відповідав! Ну, скажіть, хто грав її, а ми за це дамо в дорогу холодцю». Був то ядучий натяк пані Вердюрен на те, що Саньєт, рятуючи від руїни одного приятеля, зубожів. «Я пам’ятаю лише, що пані Самарі грала Зербіну, — відказав Саньєт. «Зербіну? А що це таке?» — вереснув пан Вердюрен так, ніби дім загорівся. «Це амплуа зі старовинного репертуару в дусі «Капітана Фрака-са» чи там Транш-Монтаня, Педанта». — «Самі ви педант! Зербіна! Та він з глузду скрутився!» — загорлав Вердюрен. Пані Вердюрен зі сміхом обвела очима чаркувальників, ніби перепрошуючи за Саньєта. «Зербіна! Він уявляє, що всі зразу схоплять, кого він має на увазі. Ви — стеменнісінький Лонжп’єр, найбільший, який мені відомий, глупак, — днями він узяв і бовкнув: «Банат». Ніхто нічого не второпав. Під кінець з’ясувалося, що то одна із сербських провінцій». Щоб покласти край катушам Саньєта, від яких я катувався більше, ніж він, я спитав Брішо, чи не знає він, що таке Бальбек. «Бальбек — мабуть, зіпсуте Даль-бек, — відповів він. — Треба б заглянути в грамоти англійських королів, нормандських сюзеренів, — адже Бальбек належав до Дуврської баронії, ось чому часто казали: Бальбек Заморський, Бальбек Бережний. Але сама Дуврська баронія належала до єпархії Бає, і, хоча по Луї д’Аркурі, патріархові Єрусалимському і єпископові Бає, храмовники мали право на абатство, а проте єпархіями в Бальбеку розпоряджалися єпископи цієї єпархії. Це мені пояснив довільський декан, голомшивий бовкало, ласун, химерник, послідовник Брілья-Саварена; він викладав мені дещо з-сивільська свої досить непевні премудрощі, воднораз частуючи мене смачненькою смаженою картопелькою». Брішо відповідав мені з усмішкою, бажаючи підкреслити, як це кумедно — валити на купу все що завгодно і розправляти про звичайнісінькі речі з-письменська, з легким насміхом, а Саньєт пнувся втулити якийсь дотеп, щоб якось збутися жартами за недавнє приниження. Дотеп зводився до так званого «щось таке», але й це «щось таке» змінюється, еволюціонує, як жанри літературні, як епідемії, які вщухають, витіснені іншими тощо. Колись цим «щось таке» було слово «верх». Але воно застаріло, ніхто його більше не вживав, і тільки доктор Коттар іноді казав за пікетом: «А ви знаєте, що таке верх неуважности? Це коли Нантський едикт беруть за англійку». «Верхи» заступлено прикладками. Власне, це було те саме знайоме «щось таке», але прикладки нині були не в моді, тож подібности не помічали. На лихо для Саньєта, якщо це «щось таке» вигадав не він, а гуртківцям воно було найчастіше невідоме, він виголошував його так несміливо, що хоча й сміявся сам, аби показати, що це гумор, ніхто його не розумів. Якщо ж дотеп вигадав Саньєт, спіймавши його за хвоста в розмові з кимось із «вірних», той підхоплював дотеп, присвоюючи його собі, і цей дотеп ставав відомим, але не під Саньєтовим авторством. Ось чому, коли він увертав такий дотеп, жарт виявлявся знайомим, і, власне, через те, що Саньєт був його автор, Саньєта ловили на плагіаті. «Отож, — тягнув Брішо, — «бек» по-нормандському — струмок; є Бекське абатство, а Мобек — болотяний стрижень, «маре» («мор» і «мер» у таких назвах як Морвіль, Бріксар, Альвімар, означало — болото). Брікбек — водоспад, пішло від «бриги» — а брига означає «укріплене місце», і трапляється воно в таких назвах, як Бріквіль, Брікбоз, Ле-Брік, Бріан, — або ж від «брік», «мосту», і в такому разі воно близьке до німецького «брук» (Інсбрук) та до англійського «бридж», яким закінчується сила географічних назв (Кембридж тощо). У Нормандії ви знайдете ще купу всяких «беків»: Кодбек, Больбек, Робек, Ле-Бек-Ельуен, Беккерель. Це нормандська форма германського «бах»: Оффенбах, Анспах. Ва-рагбек випало з давнього слова «варень» — синоніму «ґарен» — цілинний ліс, цілинний став. Щодо «даль», — вів далі Брішо, — то це одна з форм слова «таль», долини: Дарнеталь, Розендаль, ба навіть — аж під Лув’є — Бекдаль. Між іншим, річка, що дала своє ім’я Дальбеку, прегарна. Як дивитися на неї з берегового бескеття, з фалез (по-німецькому — Фельс; недалеко звідси виш-город Фалез), то враження таке, ніби ріка плине близесенько від церковного шпиля, — насправді дуже відлеглого, — і віддзеркалює його в своїх водах». — «Уявляю, — промовив я, — в таких ефектах кохався Ельстір. Я бачив у нього багато шкіців». — «Ельстір! Ви знайомі з Тішем? — скрикнула пані Вердюрен. — Знаєте, ми були з ним дуже близькі. Дяка Небу, я з ним більше не бачуся. Не вірите — спитайте в Коттара, у Брішо, для нього в мене завжди ставився куверт, він приходив щодня. Ось на кому окотився розрив із нашим гуртком! Зараз я покажу вам квіти, намальовані для мене; ви побачите, який контраст між ними і тим, що він робить тепер, бо теперішнього Ельстіра я не сприймаю, зовсім не сприймаю! Гай-гай! А я ж йому замовляла портрет Коттара, та й сама йому позувала безліч разів!» — «І він намалював професора з ліловим чубом, — підхопила пані Коттар, забуваючи, що в ту пору її чоловік ще не був доцентом. — Ну хіба у мого чоловіка лілова чуприна?» — звернулася вона до мене. «Дарма, — заперечила пані Вердюрен, підносячи голову з погорди до пані Коттар та з захвату перед тим, про кого мова мовилася, — він заповідався на чудового колориста, на великого маляра. А тепер, — знов озвалася вона до мене, — чи могли б ви назвати малярством усі ці композиції, всі ці здоровенні кобили, які він виставляє відтоді, як перестав з’являтися в мене? Я називаю це партацтвом, усе це такий шаблон, ніякої пластики, ніякої оригінальносте. Всього потроху». — «Він воскрешає гожість вісімнадцятого сторіччя, але модернізує, — вихопився Саньєт, збуджений і заохочений моєю ґречністю. — Але я волію Еле». — «А що в Ельстіра спільного з Еле?» — здивувалася пані Вердюрен. «Нічого, звичайно, це вісімнадцяте сторіччя, тільки здиблене. Уайт на паротязі». І Саньєт засміявся. «Чув уже, чув, мене цим частують уже кілька років», — сказав Вердюрен; він справді чув цю репліку від Скі, але Скі видавав її за свою власну. — Безталанний ви чоловік: як і спроможетесь коли на щось доладне та дотепне, то воно завжди крадене». — «Ельстіра мені шкода, — правила своєї пані Вердюрен, — бо це людина здібна, але він змарнував свій величезний малярський темперамент. Ба, коли б він тримався нашого гурту! Вийшов би на періибгО'пейзажиста наших часів. А хто окошився на його голові — жінка! Зрештою, це мене не дивує, людина він мила, але посполита. Власне, він пересічний. Сказати по щирості, я це зразу відчула. Богом і правдою, він ніколи не цікавив мене. Він мені подобався, та й годі. По-перше, він такий нечупара. Вам подобаються люди, які ніко-ли не миються?» «Що це таке гарне ми їмо?» — спитав Скі. «Суничний мус», — відповіла пані Вердюрен. «Але це ча-рів-но! Треба б відкоркувати шато-марго, шато-лафіт, портвейн». — «Не смішіть мене, адже ви цмулите тільйи воду», — сказала пані Вердюрен; удаючи, ніби її потішає ця гостева примха, вона потерпала душею від такого тринькання. «Але не на те, щоб пити, — відгукнувся Скі, — ми наповнимо наші келихи, а потім принесуть чудові персики, величезні брюньйони і покладуть отам, щоб на них грало сонце; це буде пишнота в дусі найкращого Веронезе». — «І обійдеться майже в стільки само», — муркнув Вердюрен. «Але заберіть ці сири, що в них за бридкий тон!»