У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Якби купчик, зупинившись у провінційному містечку з наміром осісти тут поки віку й торгувати рідкісним крамом, побачив, що на тій самій торговиці, якраз напроти нього, конкурент теж торгує тим самим крамом, це б його ошелешило не менше, ніж якогось де Шарлюса, прибулого сюди пожирувати в загумінку, коли б той у день свого приїзду наразився зненацька на дідича чи стрижія, чий кшталт і штиб промовляють самі за себе. Купчик повсякчас дихає лихим духом на конкурента; лихий дух іноді переходить у чорну меланхолію і коли в купчика погана спадковість, у нього з’являються симптоми шаленства, від якого він зцілюється, тільки наважившись розпродати свій інтерес і кудись переїхати. Сказ у збоченця ще несамовитіший. Йому миттю стрілить у голову, що дідича та стрижія надить до його молодого товариша. Йому не досить сто разів на день торочити приятелеві, що стрижій і дідич — зарізяки і що спілкування з ними — ганьба; він мусить, як Гарпагон, день і ніч чувати над своїм скарбом; він устає вночі, щоб справдити, чи його не вкрали. Завдяки цьому невсипущому пильнуванню — з певністю ще більшою, ніж сила потягу і розпізнані спільні норови, і майже такою самою, як особистий досвід, ця єдина надійна підпора, — збоче-нець ловить іншого збоченця на гарячому швидко і майже непомильно. Він може ошукатися лише на мить, але інтуїція допомагає йому вхопити тропи. Ось чому і пан де Шарлюс недовго блукав манівцями. Через мить йому сяйнуло, що Коттар не одного з ним тіста книш і що загравання цього чоловіка не страшне ні йому (барона воно тільки допекло до живих печінок, та й годі), ні Морелеві, за якого він справді спершу потерпав. Коротше, пан де Шарлюс заспокоївся, а що й досі перебував під чарами зустрічі з двоснастою Венерою, то вряди-годи блідо всміхався Вердюренам, навіть не розтуляючи рота, а тільки морщачи кутики уст, ще й на мить світив очима (і це він, такий закоханий у мужність!), достоту, як його братова, дукиня Ґермантська. «Ви часто полюєте, пане?» — погордливо запитала маркіза де Камб-ремера пані Вердюрен. «Чи розповідав вам Скі, яка нам приклю-чилася пригода?» — спитав Принципалку Коттар. «Я найчастіше полюю в лісі Сорочий Брід», — відповів маркіз де Камбремер. «Ні, не розповідав», — озвався Скі. «А ліс заслуговує на свою назву?» — спитав маркіза де Камбремера Брішо, нишком глипнувши на мене, бо обіцяв мені поговорити про етимології й водночас просив мене не пробалакатися Камбремерам, як він шки-лював з етимологічних одкровень комбрейського панотчика. «Даруйте, але я не зрозумів вашого запитання», — промовив маркіз де Камбремер. «Я мав на увазі: чи там багато бродить сорок?» — пояснив Брішо. Коттар тим часом потерпав, що пані Вердюрен не знає, що вони мало не проґавили потяга. «Ну, то що ж ти, — заохотила чоловіка пані Коттар. — Розкажи свою одис-сею». — «Це й справді не лізе ні в які ворота, — знову почав розповідати лікар. — Коли я побачив, що потяг уже підійшов, я просто остовпів. А все через Скі. Ох же, любий пане, й карколомні у вас відомості — звідки ви їх тільки берете? А отой Брішо, що чекав на нас на вокзалі!» Університетчик пускав бісики своїми сліпаками, на тонких його губах зміїлася усмішка. «Я гадав, — мовив він, — що як ви затрималися в Ґренкурі, то вам трапилася якась перипатетичка». — «Цитьте, ще дружина почує! — гукнув Коттар. — Мій шінка ревнивий». — «Ох, цей Брішо! — озвався Скі — сороміцький жарт Брішо викликав у нього шаблонні веселощі. — Він непоправний. — Тим часом Скі не мав ніяких підстав вважати Брішо за шалапута. І доповнюючи сказаний ним загальник відповідним жестом, він прикинувся, що не може опертися хіті ущипнути Брішо за ногу. — Яким був цей гультяй, таким і зостався, — тягнув Скі і, забувши про те, якого сумного й кумедного сенсу надає його словам майже цілковита сліпота професорова, додав: — Завжди оком накидає на жінок». — «Що то спіткати вченого! — озвався маркіз де Камбремер. — П’ятнадцять років полюю в лісі Сорочий Брід і зроду не задумувався над тим, звідки ця назва». Маркіза де Камбремер гостро бликну-ла на мужа; їй було прикро, що він принижує себе перед Брішо. Ще більше дратувало її те, що на кожен звичайний вислів, якого вживав Канкан, Коттар, обізнаний з міццю й кволістю цих виразів, бо він їх старанно вивчав, доводив маркізові, який капітулював безрадно, що вони безглузді: «Чому: дурний як ступа? Чи ви гадаєте, що на світі нічого немає дурнішого за ступу? Ви кажете: повторювати сто разів одне й те саме. Чому, власне, сто? Чому: брати ноги на плечі? Чому: вісімнадцятий туман? Чому: ні в тин, ні в ворота?» Тоді Брішо виступав ув обороні маркіза де Камбремера, витлумачуючи походження кожного звороту. Тим часом маркіза де Камбремер була заклопотана переважно розглядом змін, проведених Вердюренами в Ла-Рас-пельєр; деякі їй хотілося критикувати, а деякі або, може, навіть ті, які вона критикувала, провести і в Фетерні. «Я ніяк не можу пригадати: що це за люстра, он та, що геть перехнябилась? Мою стару Распсльєр не впізнати, — додала вона нецеремонно-аристократичним тоном, немовби говорила про служника, бажаючи не підкреслити його вік, а тільки сказати, що він, коли вона народилася, уже тут служив. А що говорила вона трохи з-письменсь-ка, то додавала впівголоса: — Мені все-таки здається, що якби я мешкала в чужому домі, то не посміла б зривати все з підмурків». «Шкода, що ви не приїхали з нами, — сказала пані Вер-дюрен панові де Шарлюсу й Морелю, сподіваючись, що барон пристане до «вірних» і держатиметься правила приїжджати сюди одним потягом. — Ви певні, Шошот, що в Сорочому Броді бродять сороки? — спитала вона, аби показати, що господиня відкритого дому бере участь у всіх розмовах заразом. «Розкажіть же мені про цього скрипаля, — попросила мене маркіза де Кам-бремер, — він мене цікавить; я кохаюся в музиці, і мені здається, що я чула про нього, просвітіть мене. — Вона довідалася, що Морель прибув сюди з паном де Шарлюсом, і хотіла, запросивши одного, постаратися зблизитися і з другим. Але, щоб я про це не здогадався, додала: — Брішо мене теж цікавить». Маркіза де Камбремер 15ула дуже освічена, але так само, як деякі жінки, схильні до огрядности, мало їдять, цілий день бавлять на ногах, а проте гладшають на очах, вона, хоча й осягала, надто живучи в Фетерні, найезотеричнішу філософію і кохалася в найскладнішій музиці, одначе жертвувала своїми захопленнями задля інтриг, які плела з метою «розцуратися» з деякими приятелями її молодости, вихідцями з буржуазних родин, і зійтися ближче з тією частиною товариства, яке їй спершу здавалося товариством вельможного чоловікового роду, але яке, як вона переконалася згодом, було і куди вище від того роду, і куди далі від нього. Лейбніц, філософ для неї не дуже сучасний, сказав, що шлях від розуму до серця неблизький. Маркізі де Камбремер, як і її братові, було несила подолати цей шлях. Вона кидала на якийсь час Стюарта Мілля тільки на те, щоб прочитати Лашальє, і що менше вірила в реальність зовнішнього світу, то завзятіше силкувалася встигнути до судної дошки здобути собі в ньому почесніше місце. Вона любила штуку реалістичну; як на неї, на сві