Тягар пристрастей людських

— Де ваш друг зі світлими вусами? Я його давненько не бачив.

— Ах, він повернувся до Бірмінґема. У нього там бізнес. А до Лондона він частенько приїздить у справах.

— Він у вас закоханий?

— Краще запитайте про це у нього, — засміялася офіціантка. — Хоча я не знаю, чи стосується вас його закоханість.

У Філіпа мало не зірвалася з язика в’їдлива відповідь, але він уже навчився стримуватися.

— Цікаво, чому ви так зі мною розмовляєте. — Ось і все, що дозволив собі сказати.

Мілдред кинула на нього байдужий погляд.

— Здається, я вас не надто хвилюю, — додав він.

— А чому мали б?

— Та ні, у вас немає жодної причини цікавитися мною.

Філіп потягнувся за газетою.

— Ну й вибуховий ви, — сказала дівчина, помітивши цей рух. — Вас дуже легко образити.

Він усміхнувся і благально подивився на Мілдред.

— Зробите мені одну послугу?

— Дивлячись яку.

— Дозвольте мені провести вас увечері на вокзал.

— Я не проти.

Випивши чаю, Філіп повернувся до свого помешкання, але о восьмій, коли кафе зачинилося, вже чекав перед дверима.

— Ви справжній дивак, — сказала Мілдред, виходячи на вулицю. — Я вас не розумію.

— Не думав, що це так складно, — ображено озвався він.

— Хтось із дівчат бачив, що ви на мене чекаєте?

— Не знаю, і мені це байдуже.

— Знаєте, вони всі з вас кепкують. Кажуть, що ви втратили через мене голову.

— Наче вас це цікавить, — пробурмотів Кері.

— Ось ви знову сваритеся.

На станції Філіп купив квиток і сказав дівчині, що відвезе її додому.

— Схоже, ви не знаєте, як збавити час, — зауважила вона.

— Гадаю, я можу гаяти його так, як мені заманеться.

Здавалося, наче вони весь час балансують на межі сварки. Правду кажучи, Філіп ненавидів себе через те, що закохався у цю дівчину. Вона, вочевидь, весь час намагалася принизити його, і з кожною новою образою всередині у нього закипала злість. Утім, того вечора Мілдред була привітною та балакучою: вона розповіла хлопцю, що її батьки померли, і натякнула, що працює для власного задоволення, а не для того, щоб заробити собі на життя.

— Моїй тітці не подобається, що я найнялася на роботу. Вдома я й так маю все найкраще. Не хочу, аби ви думали, що я мушу працювати.

Філіп знав, що вона збрехала. Вдавати з себе когось дівчину змушували міщанські погляди її класу, адже праця заради заробітку вважалася ганебною для жінки.

— У моєї родини чудові зв’язки, — повідомила Мілдред.

Філіп легенько усміхнувся, і дівчина це помітила.

— Чому ви смієтеся? — рвучко запитала вона. — Ви, може, не вірите, що це правда?

— Звичайно, вірю, — запевнив він.

Вона підозріло подивилася на нього, але одразу ж не змогла втриматися від спокуси вразити Кері розкошами, серед яких виросла.

— Мій батько завжди тримав догкарт[237], і в нас було троє служників — кухар, покоївка та двірник. Ми вирощували чарівні троянди. Вони були такі прекрасні, що люди зупинялися біля воріт і питали, чий це будинок. Звичайно, з мого боку не надто гарно, що я знаюся з усіма цими дівчатами в кафе, я до такого товариства не звикла і часом замислююся, чи не звільнитися мені через це. Не думайте, наче я не хочу працювати; це лише через людей, із якими мені доводиться спілкуватися.

У потязі вони сиділи одне навпроти одного, і Філіп, співчутливо слухаючи її, був на сьомому небі від щастя. Його зачаровувала і трохи розчулювала її naïvete[238]. На щоках у Мілдред навіть заграв ледь помітний рум’янець. Філіп подумав про те, як приємно було б поцілувати краєчок її підборіддя.

— Я одразу помітила, що ви справжній джентльмен в усьому, щойно ви зайшли до кафе. Чим займався ваш батько?

— Він був лікарем.

— Професіоналів одразу видно. Є в них щось особливе. Не знаю, що саме, але одразу це помічаю.

Від вокзалу вони пішли разом.

— Послухайте, мені хотілося б подивитися з вами ще якусь виставу, — озвався Філіп.

— Я не проти, — погодилася дівчина.

— Ви могли б хоч раз сказати «залюбки».

— Навіщо?

— Байдуже. Нумо домовимося про день. Вечір суботи вас влаштує?

— Так, нехай буде.

Вони домовилися про все інше й опинилися на розі вулиці, де жила дівчина. Вона простягнула руку, і Філіп потиснув її.

— Знаєте, мені хочеться називати вас Мілдред.

— Можете називати, якщо хочете, мені байдуже.

— А ви називатимете мене Філіп, гаразд?

— Називатиму, якщо не забуду. Звичніше звертатися до вас «містер Кері».

Він легенько притягнув Мілдред до себе, але вона відхилилася.

— Що це ви робите?

— Хіба ви не поцілуєте мене на прощання? — прошепотів Філіп.

— Безсоромець! — кинула дівчина.

Вона висмикнула руку й поспіхом кинулася до будинку.