Чарівні створіння

Знову скидалося на те, що маєток налаштовувався на настрій Ліни, а не Мейкона. Чи, можливо, вони почувалися однаково? Якщо ви можете описати колір злості, то уявіть — ним були залиті усі стіни. Гнів, чи щось таке тієї ж температури й густини, звисав з кожної люстри, обурення впліталося в товсті килими, що устилали кімнату, ненависть мерехтіла під кожним абажуром. Підлога потопала в моторошних тінях особливо глибокої чорноти, що просякала собою стіни і вже навіть поповзла по моїх кедах, поглинаючи їх імлою. Абсолютною темрявою.

Я навряд чи зміг би описати кімнату. Я більше відчував її, і відчуття це було не з приємних. Будинок тиснув на мене, і я не наважувався зробити крок на розлогі сходи, що вели до Ліниної спальні. Я підіймався ними вже сотні разів і не те щоб не знав, куди вони ведуть. Але сьогодні все було інакше. Тітка Дел поглянула на Ріс і Раян, що теж пішли за мною, нібито я вказував їм дорогу до невідомого поля бою.

Не встиг я ступити на другу сходинку, як будинок здригнувся. Над моєї головою затрусилася люстра з тисячею свічок, і вони закрапали воском на моє обличчя. Я змигнув і відхилився. Раптом сходи під моїми ногами згорнулися й упали, викинувши мене у хол з вощеною підлогою, якою я проїхався чи не до середини. Ріс і тітка Дел відскочили, але я протягнув з собою бідолашну Раян, наче кулю по боулінговій доріжці. Підвівшись, я гукнув нагору:

— Ліно Дюкейн! Якщо ти знову нацькуєш на мене ці сходи, я особисто поскаржуся на тебе у дисциплінарний комітет!

Я піднявся на першу сходинку, потім на Другу. Нічого не сталось.