Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
За день до інсценування проводився масштабний парад, на якому всім учасникам випала нагода промарширувати перед земляками і туристами в повному обмундируванні. І недаремно, адже наступного дня їх мало так вкрити димом і пилом, що ніхто б і не помітив начищених жовтих ґудзиків на справжніх військових мундирах.
Після параду завжди проводився фестиваль зі смаженою свининою, будкою для поцілунків і розпродажем пирогів, приготованих за старовинними рецептами. Амма цілі дні товклася біля духовки. Після районного ярмарку це був другий найвагоміший кулінарний конкурс, де вона мала найвірогіднішу можливість здобути перемогу над своїми ворогами. Її пироги завжди розкуповували за лічені секунди, і це страшенно бісило місіс Лінкольн і місіс Сноу. Заради цього Амма, власне, й приходила на змагання. Втерти носа жіночкам з ДАР і довести другосортність їхньої випічки… О, для Амми це було задоволення найвищого ґатунку.
Отже щороку, другого тижня лютого, Гатлін кардинально змінював ритм свого існування, і ми опинялися у розпалі битви на Медовому пагорбі, 1864 року. Цей рік не став винятком, хоча й не був повністю схожим на попередні. Тепер, коли вантажівки тягли в місто на буксирі двоствольні гармати й вози з кіньми (а в кожного поважного актора-кавалериста мав бути власний кінь), тривали приготування й до зовсім іншої битви.
От тільки розпочалася ця битва не у другій найстаршій будівлі міста, а якраз у тій, що з’явилась раніше за решту. І там, і тут викочувалися гаубиці. І хоч у цій, іншій війні, не було коней і рушниць, вона не ставала менш небезпечною. По правді кажучи, справжнім боєм можна було назвати тільки її.
Я не міг порівнювати втрати цих воєн. Там загинуло вісім осіб, а тут я хвилювався за одну, бо якщо б утратив її, то втратив би й власну долю.
Тож забудьте про битву на Медовому пагорбі. Як на мене, то нам загрожував початок нової світової війни.
11.ІІ
Шістнадцятиріччя
«Залиште мене в спокої! Я вас усіх просила! Ви нічого не можете вдіяти!»
Лінин голос розбудив мене після кількох годин неспокійного сну. Я машинально натягнув джинси й сіру футболку, думаючи про єдине: цей день настав. Можна було більше не чекати і не боятись кінця.
А кінець був близько.
«…не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням, не вибухом, а вищанням…»
Ще тільки світало, а Ліна вже не могла себе опанувати.
Книга. Дідько, я забув її! Перестрибуючи через сходинки, я рвонув назад у кімнату, потягнувся до книги у схованці на верхній полиці шафи і зціпив зуби, очікуючи, як найперший же дотик обпалить мені руки.
Але цього не трапилося. Тому що книга зникла.
«Книга місяців», наша книга! І це сьогодні, коли вона як ніколи була нам потрібна… Я досі чув пульсуючий Лінин голос: «Світ кінчається саме так // не вибухом, а вищанням».[25]
Вона цитувала Томаса Стернза Еліота. Недобрий знак. Я схопив ключі від «вольво» і вибіг з дому.
Коли я їхав уздовж вулиці Голубиної, саме сходило сонце. Ґрінбраєр, чи, як його називали місцеві, єдине незоране поле в Гатліні, потроху оживав й готувався до сьогоднішнього інсценування. Цікаво, що я навіть не чув залпів артилерії за вікном — у моїй голові вони звучали гучніше.
Коли я злетів на веранду Рейвенвуду, мене гавкотом зустрів Мовчун. Ларкін теж стояв на сходах, притулившись до колони. Він був у шкірянці й грався зі змією, яка обвивалася навколо його руки. Спочатку я бачив його руку, потім — змію. Він робив це так само просто, як майстерний гравець тасує колоду карт, і я на хвилину розгубився від цього дійства. А ще від того, як гавкав Мовчун. Чесно кажучи, я не міг збагнути — гавкає він на Ларкіна чи на мене. Мовчун належав Мейкону, а ми з Мейконом не надто товаришували.
— Привіт, Ларкіне.
Він байдуже кивнув, і з його рота виринула хмарка пари, схожа на кільце диму. Вона попливла у холодне повітря і теж перетворилася на тоненьку білу змійку, котра вхопила свого хвоста і почала поглинати його, аж доки геть не зникла.
— На твоєму місці я б туди не заходив. Твоя дівчина… як би це сказати? — кусається…
Змія оповилася навколо його шиї — і перетворилася на комір шкірянки.
Тієї миті двері відчинила тітка Дел.
— Нарешті ти прийшов, а ми всі тебе чекаємо. Ліна в себе в кімнаті й нікого туди не впускає.
Я подивився на тітку Дел — вона була як ніколи розгублена. З її плеча мало не спадав шарф, окуляри сиділи на носі навскоси, а й без того кривувата ґулька розкрутилася в сиві пасма. Я нахилився, щоб обійняти її. Від неї пахло старими шафами Сестер — лавандовими ароматизаторами і постіллю, що передавалася з покоління у покоління. Позаду неї стояли Ріс і Раян, похмурі, як відвідувачі лікарні, котрі не знають, що розповість їм лікар про близького для них пацієнта.
25
Томас Стернз Еліот, «Порожні люди», пер. В. Коротича.