Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Настрій було остаточно зіпсовано. За вечерею Михайлик не доторкнувся до страв, таких несмачних після рідного дому. Він відчував себе глибоко нещасним. З гордості він не пролив жодної сльози, але, опинившись у ліжку, коли загасили світло і з усіх боків захропли учні, він не витримав і довго ридав, занурившись носом у подушку.
І потяглися одноманітні сірі дні навчання.
Зранку, коли за вікном, світлішало небо, дзеленчав дзвоник чергового дидаскола, і учні вставали, ледве переборюючи молодий здоровий сон. Михайлик звик уставати пізно, добре виспавшись і відпочивши. А тут доводилося вистрибувати з теплого ліжка і, тремтячи від холоду, нашвидку вдягатися та вмиватися холодною водою, від якої клякли й боліли пальці, потім снідати. Несмачна каша ніяк не йшла йому в горло після солодких тістечок пані Галшки. І Михаилик біг до класу голодний.
Почалися лекції. Кілька годин сиділи учні в задушливому смердючому повітрі, повторювали, як папуги, склади та правила слов'янської та грецької граматики, визуджуючи напам'ять цілі сторінки святого письма. Ніхто не питав, чи розуміють вони те, що твердять. Треба було, не спиняючись, відтарабанити лекцію слово в слово, літера в літеру, бо за найменшу помилку, за забуте чи переставлене слово карали щосуботи різками.
Тоді не шкодували різок. Цілі гаї знищували на школярів. «Корінь навчання гіркий, але плоди — солодкі», — втішали дидасколи покараних, скривавлених дітей і щиро вірили, що без тілесної кари годі стати чесною і освіченою людиною. І били скрізь: по селах мандрівні дяки, навчаючи хлопчиків грамоти, і по братських школах, і по єзуїтських колегіумах, і навіть по університетах та академіях.
На пошану різок складалися вірші, і бідні учні мусили їх витвердити, як доказ того, що вчителі бажають їм добра.
Ось чому нікому з дидасколів не спадало на думку, що й братська школа може існувати без різок. Били всіх, навіть Михайлика, хоч де в чому дидасколи ставилися до нього поблажливо. Хлопчик був здібний, але запальний і задиркуватий. Він часто докучав дидасколам, розпитуючи їх, що означає те чи те, а вони і самі не добре тямили того, що вимагали від учнів, бо й самі також механічно твердили колись ті самі тексти. Але Борецький заборонив їм переслідувати Михайлика і навіть дозволив йому їсти яблука в саду, дозволив давати йому більш солодкого за обідом, дозволив одвідувати в неділю хворого батька. І за це інші діти заздрили Михайликові і ненавиділи його. При першій нагоді били вони його або доводили до розпачу. Він бився, плакав, дряпався, біг до Борецького скаржитись і покарані пустуни ще більше цькували його за скарги.
— Не знаю, що й робити, — бідкався Борецький. — Справді, доведеться ставитися до нього, як до кожного іншого, бо ці халамидники зацькують його до смерті.
А Михайлик зненавидів товаришів, дидасколів, школу і самі стіни її всіма силами своє маленької істоти. З огидою ходив він до церкви, яку вимагали відвідувати двічі на день, ніби діти були ченці. З огидою твердив він граматику й святе письмо. Як зацьковане вовченя, дивився він спідлоба, і навіть матері не скаржився, бо вважав її винною за всі свої муки.
Biн схуд, зблід і змарнів, не міг нічого їсти, завжди хотів спати і мріяв про втечу, як в'язень, як стратенець. Але де тут утекти самотній дитині взимку з щільно зачиненого монастиря, де височенний паркан оточував з усіх боків садибу, де вікна були загратовані, як у в'язниці, а монах-воротар завжди охороняв єдиний вихід…
Мати
Два дні не вщухала буря. Вітер упав, вияснилося небо, але йшли морем широкі плисковаті хвилі, усі у піні, що тяглася за ними лахміттям брудно-білого мусліну. З розгону налітали вони на скелі і, шугнувши вгору білим фонтаном, падали додолу, гребли скрипучий груз і зникали у вирі. А далечінь мінилася на сонці зеленим і синім металом, наче розпущений під небом павиний хвіст.
Горпина сиділа нa порозі, дивилася на море — і дивний спокій виповнював її. Як це все сталося просто. Ніжною, цнотливою і обережною ласкою приспав Нур'ялі її бурхливу душу, давши їй теплінь, без якої важко прожити самотній людині.
Кохає він! Koxaє її, свою Горпіне.
Ну, а вона?
І глибокий щасливий подих здіймав Горпині груди.
З новим почуттям дивилася вона на саклю, на дворик, на виноградник. Невже це її хата, її господарство? І боязно було повірити в своє щастя. І навмисно сперечалася вона сама з собою.
«Адже ж я йому не дружина. Приведе він другу жінку, справжню, законну. Тоді що?»