Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Але пригадувала цнотливо-палкі пестощі Нур'ялі, його oчi, слова, і бліда усмішка миготіла на Горпининих устах. І шепотіла вона зітхаючи:
— Ні, кохає він мене… Кохає. І не кине ніколи.
Як птах, що в'є собі кубло, взялася до господарства Горпина. То білила саклю, то варила обід, то годувала ягнята або перекопувала по-осінньому спустілий город, вибирала каміння і угноювала його.
І, щоб допомогти Нур'ялі налагодити господарство, почала шукати роботи. Горпина вміла добре гаптувати і вишивати. Знайшлися замовниці, і часто сиділа вона до півночі коло каганця, схилившись над оксамитовими фесами або прозорими татарськими фередже. За роботу брала вона не грошима, а птицею, ягнятами або козлятами — і щотижня прибавлялося в їх маленькому закутку щось живе.
— Дивись, Нур'ялі, яке воно гарненьке, — радісно тягнула вона його за руку, коли Нур'ялі повертався з Каффи, продавши улов. — Я йому й сіна підстелила, і травички свіженької дала.
— Джаним [181], серце моє, - пестливо пригортав її Нур'ялі, - Горпіне — як бджілка; все несе до свого вулика. І стане наша сакля — як щільник, повний солодкого меду.
І, щоб зробити їй приємне, пестив ягня, давав йому свіжої травички.
І знов полюбив свою саклю Нур'ялі, і ніколи не ходив до кав'ярні курити наргіле і пити аравійську каву, а сидів на порозі, милуючись з місяця, що вставав із-за блакитного моря, і розповідав про себе або розпитував Горпину про її життя. І, підшукуючи слова та доповнюючи їх рухами, розповіла Горпина про своє сумне дитинство на хуторі в Повчанських.
— День і ніч я в них робила, як хлопка. Ще маленьким дівчам бавила я їх доньку, носила її, надриваючи свої рученята, пасла гуси, вівці, пряла вовну довгими вечорами. Спати хотілося. Сидиш, прядеш, а очі тобі самі заплющуються, а голова валиться з плечей. А стара лається: «Ледащо, дурепо. Вмієш хліб їсти, вмій і працювати». А той хліб сирітський мені у горлі ставав. Тільки й щастя було, коли виросла, на мить вибігти в садочок побачити Данила. Та не хотіли Повчанські віддавати мене заміж. Або хай залишиться в них Данило назавжди пахолком. А Повчанський той — статечний був козак, старшина. От як Сафар-ага у вашому війську. Отари в нього були, що й кінця-краю їм нема, як тим хмаринкам, — показувала вона на безмежну смугу баранців, що мліли у вечірньому небі. — І коні були в нього, як вітер. І добра повні скрині… Пильнувала я їх майно, хоч і чуже воно було, панське… А вони все придивлялися, чи не з'їла, бува, ласого шматочка, чи не одрізала собі якогось окрайка на хусточку… Ох, як це боляче було, як образливо…
І Нур'ялі розумів і тихенько пестив пучками її руку.
— Не сумуй, джаним, серце моє. Буде в нас всього досить. Житимемо вдвох, он як ті ластівки в кубельці над скелею.
Але Горпина несвідомо відсахнулася від Нур'ялі.
— Не бійся, джаним, вір мені, - щиро говорив тоді Нур'ялі. — Знаю, що налякали тебе людолови, що спогад про них стоїть, як мара, тобі в очах. Змучили вони тебе, образили. Але ж не я це робив. Це тати [182], ногайці. Не хочуть вони орати землю або прийняти реван [183] і чесно ремісникувати. Живуть із грабіжництва, а беї женуть їх, як хортів, у напади. І заробляють людоловством. А чабанам теж нелегко живеться. Адже ж чабан-бідолаха за шматок коржа мокне під дощем день і ніч, узимку і влітку. А мурза щороку рахує свої вівці, вимагає приплоду. А що чабанові робити, коли вовки розірвуть кільканадцятеро баранів або почнеться пошесть? Б'ють тоді чабана батогами з волов'ячих жил, вимагають сплатити збиток. І забирає мурза десятеро овечок, що дають йому за роботу щорічно. А якщо відіб'ють у гойдара отару, — його посадять на палю або зв'яжуть та кинуть на мурашник за те, що не допильнував хазяйського майна.
Горпина мовчала.
— Ну, а потім що було з тобою? — урвав Нур'ялі її думки.
І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру… Приїхав він тоді по наречену — і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли… А потім народилася в них дитина. І тоді з'явився пан Бжеський.
— Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.
— Як то? — здивувався Нур'ялі. — Так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.
— Тоді вони ваші пани, — зраділа Горпина. — А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?
181
Джаним — серденько, пестливий зворот до друга, до коханої близької людини — чоловіка і жінки — однаково.
182
Тати — зневажлива назва, якою південнобережні татари звали тaтap-степовиків, ногайців-людоловів.
183
Реван — прийом до цеху. Прийняти реван — вступити до цеху.