Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Була наша, нашого джемаата [184], - виправився Нур'ялі. — Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай [185]. Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, — він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен ряд почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, відвів коня ханові [186], і дав йому хан ярлик [187] на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні — невідомо. Давно це було, і всi, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.
Минуло стільки років, що немовлята стали дідами й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами [188], як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою з померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки [189], а вирок запише до книги седжіль [190] і видасть копію Веліша-бею.
Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та інших. А вони присягаються на корані, що володіли землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.
Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити… Мурза захищає мурзу, а мулла — муллу. Так і в прислів'ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді — нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат — визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів — за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль і копію видав Веліша-бею.
З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо. І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.
Нур'ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Гропининою спиною.
Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім — і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур'ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав'ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.
Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур'ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.
— Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, — сказав він їй бадьоро.
Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю — людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором'язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.
184
Джемаат — сільська громада, рештки родового побуту та кочової доби. За описуваних часів власність на ріллю в татар уже індивідуалізувалася, але залишилося спільне пасовище та ліс, що належав цілому джемаатові.
185
Сагіб-Герай — хан, жив з 1533 до 1551 року, за сімдесят років до описуваних подій.
186
Підвести ханові коня було великою честю. Це робилося в свята і дозволялося тому, хто мав одержати якусь нагороду за щось. Тоді така особа приводила ханові чистокровного коня і власноручно подавала йому стремено, а за це одержувала ярлик на землю.
187
Ярлик — ханська грамота. Ярлики видавалися з синьою печаткою і червоною тамгою (гербом); кожен ярлик мав силу тільки на ханування того хана, що його видав. Наступні хани мусили підтверджувати його.
188
Поросли бородами — означало: стали старими, бо молоді татари голили бороди і тільки після п'ятдесяти років мали право носити бороду. Тільки хан, беї та духовенство носили бороду з молодшого віку.
189
Відхилити руки — формула судового присуду — вилучати з володіння. Тут подано справжню судову справу, навіть не змінено власних імен, з хрестоматії «Крым», видання Кримдержвидаву за 1930 рік, с. 161 і далі.
190
Книга седжіль — протокольна книга засідань.