Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Ну, то й добре, — радів Грицько. — Підемо шарпати Туреччину.
Але з іншими майстрами справа була складніша: вони мали жінок, дітей, хати й городи. Та й не звикли вони до військового життя. І знов збиралися вони до Причепи і, пихкаючи люльками, стурбовано гомоніли:
— Хіба ж це життя? Животіння! Працюєш, не підводячи голови, і все, що сьогодні заробиш, проїдаєш наступного дня. Правдиво казав Сагайдак: без братства не обійтися.
Довідався про це й Сагайдачний. І він задоволено посміхнувся і, пишаючись своєю шляхетністю, знов відвідав Причепу.
З несподіванки Причепа не знав, де всадовити поважного гостя. Хоч майстри й пішли до нього перепросити після сходки, хоч і подарували гетьманові дві пари розкішних чобіт, але все ж відчували вони себе винними і уникали говорити про неприємну подію. Аж ось він знов прийшов до них.
Почастувавши гостя всім кращим, що було в хаті, Причепа заговорив про братство.
— Що ж, синку, казав ти нам про братство, і чутка про нього пішла в народі, а потім усе так і ущухло?
— Не турбуйся, батьку: буде братство, — всміхнувся Сагайдачний. — Написали ми царгородському патріархові і чекаємо на його відповідь. Вчора місяць, як поїхав наш посланець. Отже, він має незабаром приїхати, а поки ми готуємося потай. Минулого тижня привезено друкарню з Скрятина. Кир Єлисей викликав для школи дидасколів, а в монастирських майстернях майструють нам і шкільні лави, і таблиці.
— Ну, дивись! За минуле — винюся. Але якщо ти нас піддуриш, — накладу тобі, як колись, дарма, що ти гетьман, — жартував Причепа, ляскаючи Сагайдачного по плечу, як рідного сина.
Фундуш Галшки Гулевичівни
Плетенецький енергійно взявся до нової справи. Відколи об'явилися в Києві єзуїти, між ними й православним духовенством мусила розпочатися вперта боротьба за вплив на молодь, тобто за майбутнього заможного парафіянина, і енергійний кир Єлисей не міг бути байдужим спостерігачем того, як магнатські та купецькі діти переходять до ворожого табору.
Він викликав Іова Борецького, вченого класика, земляка й приятеля Сагайдачного, що довгий час стояв на чолі львівської школи; Памву Беринду — друкаря і автора першого українського словника; Тараса Земку, Лаврентія Зізанія — автора найкращої руської граматики — і багатьох інших учених, друкарів та дидасколів, що мали стати оздобою київської школи.
А коли прибула з Стрятина друкарня Балабанів, він так захопився нею, що сам розпаковував скрині з друкарським приладдям, розташовував преси, складальні каси, сортував шрифти й кліше.
Тут, у майбутній друкарні, зібралися вчені й ченці, і серед соломи та розкритих скринь точилися палкі розмови про те, що і як друкувати. Переглядали рукописи, обмірковували їх, переглядали і виправляли. Писали полемічні твори та політичні памфлети. Допізна тривали їх розмови.
За тих часів братство завжди гуртувалося навколо монастиря чи то церкви, що була його центром і осередком. Тому й доводилося чекати на патріарше благословення, щоб утворити монастир, не підлеглий місцевому митрополитові. Але минали дні, а очікувана відповідь не приходила.
Настала осінь. Час було думати про школу. Галшка Гулевичівна нервувалася. Вона давно відмовила патеру Алоїзію і тримала Михайлика вдома. Хлопчик вештався по покоях або по саду, нудився, не знав, що робити, вередував і теж знервувався вкрай. А Галшка жахалася нових затримок, бачачи, як йому нудно й тоскно в зачині.
— Так і збожеволіти можна, — зітхала вона, стискаючи скроні, ніби від важкої мігрені.
— Чи не відкрити нам негайно школу? — якось запропонував Сагайдачний, бачачи й розуміючи її тривогу. — Патріарх нам не відмовить. Це тільки справа часу. А братство улаштуємо згодом.
Була золота осінь, пишна й промениста, як завжди в Києві. Клени й каштани відсвічували бронзою. А сонячне проміння, просочуючись крізь листя, ставало золоте, сліпило й п'янило, як вино. Тонкими пасмами шовку плавало павутиння повітрям. Заплавні луки відсвічували бузком, і далекий обрій підкреслював небо холодною синьою смугою. І що вище підіймався узгір'ям ридван пана Лозка з дружиною, то більше відчувався запах осіннього листуй винних пахощів плодових садів.
У замку було надзвичайно бучно й людно. Панство з'їжджалося на рочки з дружинами й челядниками, із свідками й приятелями. Вони юрбилися біля судової ізби, і їх пишний строкатий одяг був такий же яскраво-барвистий, як осіннє листя, як різьблена тінь на піску.
Поява Галшки Гулевичівни з хворим чоловіком вразила всіх. — З ким вона позиватиметься? — допитувалися пани, охочі до чуток і сенсацій.