Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Своєрідні аргументи Хвилі складалися переважно зі звинувачень, що мовний пуризм, як і все решта, спрямоване на те, аби посилити відмінність української мови від російської, є контрреволюційним[941]. Ця критика означала, що окремого національного розвитку в радянському житті більше не терпітимуть. У тій самій ситуації, що й мова, опинилися й інші сфери української культури.
З моменту ухвалення політики українізації в 1923 році радянська влада в Україні трималася на тимчасовій угоді між режимом і національною інтелігенцією як провідним прошарком нації. Навіть після провокації СВУ Скрипник спромігся зберегти залишки того перемир’я. Воно закінчилося тому, що починаючи війну проти сільської більшості української нації, режим хотів позбутися інтелектуалів — і зробив це. Як зазначає Юрій Лавріненко, приблизно чотири п’ятих української культурної еліти (культурних робітників) було знищено впродовж 1930-х[942].
Україна, по суті, була нацією, яка складалася з селян і національної інтелігенції. Хоча запровадження українізації заохочувало багатьох із них переходити до інших соціальних ролей, не втрачаючи українську ідентичність, абсолютна більшість у 1933 році все ще обробляла землю. Для українців неп та українізація були сторонами однієї монети: влада пішла на обидві поступки, щоб заспокоїти соціальні сили, яким більшовики не змогли завдати вирішальної поразки. Упродовж 1920-х офіційні тези в пресі радянської України визначали основним завданням партії навернення до неї «сільських мас» загалом і сільської інтелігенції зокрема[943]. Є достатньо свідчень, що цей підхід мав лише обмежений успіх. Наприклад, сільських кореспондентів (сількорів), яких заохочували долучатися до радянської преси про сільське життя, уникали їхні сусіди. Більшість селян не відчували прихильності до режиму, який підтримували сількори. Затонський чесно визнав у своїй промові 1926 року на конференції сількорів, що вони є меншістю. Він запевнив: у керівництві знають, що таким активістам як сількори в селах працювати важко, знають і про ставлення до сількорів, яке демонструють куркулі й деякі ганебні представники радянської влади[944].
Режиму не вдалося завоювати серце й розум українського селянства, однак його представники успішно освоїли сільські регіони, яким вони протистояли під час революції як абсолютно чужим. На додачу до наново створеного руху сількорів залишилися старі комнезами, хоча й у дещо іншій формі. Незважаючи на заклики з боку провідних лідерів відмовитися від цього грубого й уже відпрацьованого методу, який застосовували з часів воєнного комунізму, «реорганізація» комнезамів 1925-го, яку влаштували Каганович і Петровський за постійного погодження зі Сталіним, просто позбавила їх політичної влади й залишила як «добровільні громадські організації»[945]. Поступово розширювалися повноваження сільрад, і з реорганізацією комнезамів у 1925 році вони стали головними державними органами в сільській місцевості. До того ж,
на місцях ГПУ використало час непу в першу чергу для розбудови неймовірно складної мережі своєї таємної аґентури. Його таємні резиденти, під видом страхових агентів, інструкторів, статистиків, аґрономів і т. п. наполегливо працювали над утворенням густої мережі сексотів-аґентів ГПУ. Але замасковані резиденти ГПУ не втягали сексотів до зрадницької праці. Вони тільки, ходячи по селах, приглядалися, вибирали і намічали кандидатів у аґенти ГПУ і давали про це відомости в Окрвідділи ГПУ і т. д. Намічену в сексоти чи аґенти (який ще нічого про це не знав) особу викликали до Окрвідділу. «Поговоривши» з ним (при лежачому на столі нагані) начальник окрвідділу давав підписувати зобов’язання й вже після цього такий сексот зв’язувався з райрезидентом ГПУ в районі свого замешкання.
941
Щоб детальніше ознайомитися з позицією Хвилі та переконливим її спростуванням, див.: Смаль-Стоцький, Роман. Українська мова в совєтській Україні. 2-е вид. Нью-Йорк, Торонто, Сідней, Париж, 1969. С. 52–270.
942
Лавріненко Юрій. Розстріляне Відродження : Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris : Kultura, 1959. С. 965.
943
В. Н. До Всеукраїнської наради про роботу на селі. Вісти ВУЦВК. 1924. 16 квітня. С. 1.
944
Затонський, В. Леніновим шляхом (Промова на поширенні наради сількорів «Радянське село»). Харків, 1926. С. 21.
945
Березовчук, М. Д. Заходи Комуністичної партії України по організаційно-політичному зміцненню комнезамів (1925 р.). Український історичний журнал. 1964. № 1. С. 64–69.