Там, де козам роги правлять

Часом на їхню безжурність лягала тінню згадка про Клема, однак життя перемагало. І Віка дедалі частіше вибухала задерикуватим сміхом, а він розпачливо боронився перед її дошкульними жартами. Врешті здавався. Віка ніяковіла, чи не занадто вразила його. Тоді він весело сміявся — адже її занепокоєння було все-таки його перемогою.

Досі Едек не поцілував її. А мріяв про ту хвилину. Йому подобались її маленькі губи — повні і вологі. Та досить було йому зробити хоч маленьку спробу, як дівчина спритно викручувалась і одразу ж переводила розмову на всякі дрібниці. А він був їй вдячний, що хоч прямо не відмовляла.

І ждав. Не так самого поцілунку, як того, що він, на думку Едека, мав означати.

Перед самим собою Едек уже признався. Не легко, це було: він завжди боявся великого, справжнього кохання. Боявся тих обмежень і обов’язків, які воно накладає. Але, раптом усвідомивши якось уночі з небувалою ясністю, що це саме кохання, хлопець так щиро зрадів, що ладен був пуститися в танець по всій кімнаті.

Кохає, ясно ж — кохає. Це так просто. Тому з нею він і почував себе не так, як з іншими дівчатами, тому так мучився, коли на їхні стосунки падала якась тінь. Хотів виїхати, бо вже не мав надії, що колись буде з нею. Не так навіть виїхати, як просто утекти, щоб потім забути.

Їй він ще нічого не сказав. Не наважувався. Був певен, що Віка симпатизувала йому, бо інакше чого б вона проводила з ним стільки часу. Але симпатизувати — це ще не означає кохати. А що як вона його не покохає? Такої відповіді він не хотів почути. Чекав, але вже в тому чеканні було стільки сподівань, що він почував себе справді щасливим. Як далеко відійшли тепер його недавні думки про поразку.

— Ну, все. Ти, мабуть, голодний?

Едек усміхнувся. Він нізащо не сказав би, що, поспішаючи до неї, нічого не їв, вечеряв уже пізно ввечері; Добра пані Гелена залишала йому вечерю в кімнаті.

Певно, у нього було замріяне обличчя, бо Віка уважно подивилася і спитала:

— Про що ти думав, як мене тут не було?

Едек завагався. Може, вона хоче, щоб він сказав усе?

Встав із стільця, непевним рухом відсунув тацю з чаєм і тартинками.

— Скажу, якщо ти питаєш...

Дівчина дивилася йому в очі. Певно, вона про щось догадалася, бо раптом затріпотіла віями.

— Ні, ні. То потім. Тепер пиймо чай, бо прохолоне.

Хлопець люто зиркнув на чашки, в яких парувала золотиста рідина. Він охоче брязнув би ними об підлогу.

Віка вибачливо всміхнулася. Едек махнув рукою:

— Ну, гаразд.

І засміявся. Вона вміла втихомирювати його. І — що найгірше — він був радий цьому.

Тартинки були пресмачні, а він добряче зголоднів. І Віка раділа його апетиту. Коли впоралися з чаєм, вона несподівано запропонувала:

— Може, пройдемося? Хочеш?

— Ну звісно. Але чому ти раніше казала, що...

— Можна пройтись і до садка, правда ж? Відти я завжди почую телефон.