Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Він прийшов. Того самого дня. Але щось у них не клеїлося. Розмовляли натягнуто, надто офіційно. Давня дружня щирість не повернулася. Тільки очі, здавалося, часом говорили більше.
Та найважливіше було те, що вони домовилися зустрітися знову. У Віки це багато значило...
Едек вагався між страхом поразки і несміливою надією. Напевно він знав тільки те, що від цієї дівчини залежатиме його дальша доля.
Після тієї ночі він устав стомлений, невиспаний. У його свідомості все перемішалося. Міхал і покійний Клем, Віка і необхідність вирішувати, що йому робити з собою, коли закінчиться вивозка лісу, надія і страх.
Зробивши першу ходку, Едек виїхав з тартака, страшенно димлячи вихлопними газами (йому дали якусь нечисту солярку), і раптом наткнувся на Вілю з кількома дівчатами. Вони везли великі букети квітів, що звисали у кожної з керма велосипеда. Віля всміхнулася до нього. Едек дивився, як вони звернули в бічну вуличку, що вела до старого цвинтаря. Догадався, кого вони хочуть провідати. Був зворушений. Згадав, які вдячні були мазури, коли він захистив дівчину від смерті під колесами трактора. А тепер з Клемом. Він же рятував мазурську дитину.
Залєський теж збирався заглянути на кладовище, але вирішив зробити це не зараз — дівчата могли б неправильно зрозуміти його. Зрештою два дні тому він був на могилі. Здивувався величезній кількості квітів і свіжосплетених вінків. Їх приносили мазури з усієї околиці. Якби Клем бачив це, то йому, певно, було б приємно. Його жертву оцінили.
А втім, сам похорон найкраще свідчив про почуття людей.
У Піші давно вже не бачили такої маси людей. Найбільше було мазурів.
Едек не міг терпіти похоронів. Жалобний церемоніал, натовп людей, глухий стукіт грудок землі об труну — все це пригнічувало його, і хлопець утікав од таких обрядів. Залєський боявся і похорону Клема. Його родичі, ота мала, пригнічена дівчина, Еля... І весь настрій...
Але цим разом усе було інакше. Якось таки справді зовсім інакше. Кілька виступів, звісно, банальних, як і можна було сподіватися. За винятком того, що сказав Мацура від імені мешканців села і, як він сам підкреслив, від імені поляків-мазурів. Старий був схвильований, руки йому тремтіли, одначе він володів собою, і навіть голос його не здригнувся. Едек уже не міг точно згадати його слова, але було там щось про смерть, яка інколи стає початком, а не кінцем. Як оце смерть поета Кульчика. Мацура підкреслив те слово — «поета». Його смерть об’єднує поляків, які мешкають на цих землях, руйнує перегородки. Вона потверджує, що людина є людиною, дитина — дитиною, без ніякої різниці і штучного поділу. Кульчик не вибирав, не питав, чия то дитина — мазурська чи батьків із центральної Польщі. Певно, він так само рятував би й німецьку дитину.
Це були розумні слова, сказані якось особливо, гарно, сердечно. А потім оті квіти. Мабуть, по всьому Піші, по всіх околицях їх зірвали геть усі, що росли в садах і лісах, на полях і луках, на берегах річок. Ціла гора квітів покривала свіжу могилу. І ще Едек пам’ятав, як Еля, ота мала дівчина Клема, поклала на ту гору квітів Клемові оповідання про цю землю — книжечку з букетиком фіалок, перев’язаних голубою стрічечкою. Саме голубою — він дуже любив цей колір...
Так, то був незвичайний похорон. Напевно, він сподобався б Клемові. І що ж дивного, що, як стало відомо пізніше, мешканці села хочуть поставити меморіальну плиту, котра б оповідала про вчинок юнака. І що кожного дня на його могилі в Піші появляються свіжі букети квітів — їх приносять дівчата, як оті з Карвиці, що їх зустрів Едек, приносять діти і старі люди. Це було природно. І якось так схоже на Клема... Може, це й правда, що його не знали близько, не помічали його достоїнств. Але після смерті все виявилося у всій своїй повноті...
Едек виїхав на майдан, трактор гучніше застугонів на бруківці. На порозі закусочної стояв якийсь чоловік. Його постать видалась Едекові на диво знайомою. Кашкет сидів на голові так, як у ольштинських жевжиків. Невже він?
І той, видно, впізнав його, пильно придивлявся до тракториста. Нарешті наважився, вихилясуватою ходою вийшов і став перед трактором.
Так, то був Красавчик. Який чорт його сюди приніс? Може, шукає, щоб помститися за оту ольштинську історію? Едек зупинив машину. Красавчик усміхався, по-дружньому махав рукою.
— Залєщак? А щоб тебе качка вбрикнула, на кінці світу! Хто б подумав!