По живу і мертву воду

Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.

— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.

— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!

Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.

З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.

Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.

Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.

До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.

— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.

— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.

— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.

— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.

— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.

Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.

Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.