Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Скрипнику вдалося стримувати критику чистоти мови в радянській Україні до 1933-го. Він усе ще значною мірою визначав партійну лінію щодо українських культурних справ, тому мовознавці не мали інших варіантів, окрім як іти за ним. Нова партійна лінія щодо мови загалом полягала в прославлянні яфетичної теорії, яку захищав М. Я. Марр; на тих, хто думав інакше, нападалися як на класових ворогів (аж до 1952 року, коли саму теорію Марра було визнано контрреволюційною)[935]. Мовний пуризм як такий залишався прийнятним. Дискусійна стаття, опублікована 1932-го в провідному українському журналі літературної критики, містила закиди на адресу окремих науковців, задіяних у роботі над Українською радянською енциклопедією, які запропонували скасувати деякі з найсуперечливіших положень правопису Скрипника, як-от використання м’якої «л» та окремої літери «ґ» в запозичених словах[936]. У 1932 році такі пропозиції було названо буржуазними, а в 1933-му використання м’якої «л» та букви «ґ» вже прирівнювалося до контрреволюції.

Коли Павло Постишев — колишній секретар Харківського партійного комітету, якого повернули до України як другого секретаря КП(б)У, фактично диктатор радянської України у 1933 році, — звинувачував Скрипника в націоналістичних ухилах, як один із «гріхів» Скрипника він згадував, що той допомагав «націоналістичним шкідникам» у мовознавстві, відстоюючи використання літери «ґ»[937]. Одразу після цього Андрій Хвиля, колишній боротьбист, який, за чутками, просунувся на верхні щаблі влади УСРР після того, як доповів про плани Шумського Кагановичу в 1926-му, напався на тих, хто хотів зберегти якнайбільше відмінностей між українською та російською, називаючи їх петлюрівцями й шкідниками, яким допомагав Скрипник. Він розкритикував правопис 1928 року та засудив Скрипника за роль, яку той відіграв у її схваленні. Навіть відкопав давню пропозицію останнього додати s та z до алфавіту, закидаючи йому таке: «Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської й наближення її до польської». Хвиля оголосив, що «нинішнє керівництво Наркомосу за проводом ЦК партії рішуче бореться, щоб очистити український правопис від занесеного туди контрреволюційного націоналістичного мотлоху», та обіцяв представити новий правопис уже за місяць. На доповіді Хвилі на «велелюдних зборах у будинку освіти» в Харкові, у якій він звертався до цього питання, було ухвалено резолюцію, що засуджувала правопис 1928-го й Скрипника за заохочення націоналістичних помилок в українській мові[938]. Незабаром періодичні видання розмістили статті, у яких Хвиля критикував позицію Скрипника, який чинив спротив запозиченню інтернаціоналізмів, а роль Скрипника в ухваленні правопису 1928 року таврував як мовний сепаратизм «у дусі куркулів-петлюрівців» і шкідництва, викритого на процесі СВУ[939]. Незважаючи на тимчасову реабілітацію Скрипника після смерті Сталіна (його було «дереабілітовано» з 1972-го), боротьбу за чистоту мови в радянській Україні, правопис 1928 року та всю спадщину українського мовознавства 1920-х було відкинуто як націоналістичну[940].