Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Після розмови, що тривала кілька годин, вони розстались, як давні знайомі.
У глибині душі Амундсен не дуже вірив, що з цього щось вийде, тому його подиву не було меж, коли всього лише через кілька днів після опублікування інтерв'ю три купці, які передплачували газету, пожертвували нa користь експедиції значну суму — тридцять тисяч крон.
«Ніколи не можна піддаватися упередженій думці, — записав у своєму щоденнику зраділий Руал. — А мені ж так хотілося виставити за двері цього настирливого молодика. Допомога надійшла дуже вчасно. Завтра вже працюватимуть кілька теслярів, і робота одразу піде швидше».
— Погляньте-но, який він сьогодні веселий, раз у раз позирає на нас. А очі так і горять. Гарні, треба признатися, — шепталися між собою вбрані у світлі сукні дівчата, Що, мов зграйка чайок, обсіли купу колод.
— Чи не закохався, бува, цей відлюдько?
— Але в кого? Хто його причарував? Інгеборг, Маргарет, Нора чи Беата? Признавайтесь!
Хіба ж могли вони знати, що тієї, про яку Руал тільки й думав, не було серед найвродливіших дівчат Тромсьо! Вона була краща за всіх і звалася «Йоа». Це ім'я Руал виплекав у своїх мріях і власноручно вивів його на кормі й на носі улюбленої шхуни перед тим, як спустити її на воду. Тепер він уже міг бути спокійний за неї: нехай би довбали обшивку хоч сотнями ножів, ніде не натрапили б на трухляву дошку.
За пожертвуванням купців надійшов державний кредит у розмірі сорока тисяч крон на потреби майбутніх наукових досліджень експедиції. Відтоді швидше пішла перебудова внутрішньої частини шхуни. Амундсен і досі пам'ятав тьмяний, вологий кубрик на «Бельжіці». Тому він намагався якнайкраще обладнати невелике приміщення для екіпажу «Йоа». На кормі поставив маленький бензиновий двигун потужністю всього тринадцять з половиною кінських сил. Крім гвинта, двигун за допомогою простих, але хитромудрих передач міг крутити на кораблі все, що тільки могло крутитися.
У майстерні сусідньої верфі Амундсену виготовляли спеціальні цистерни для пального з боками, ретельно припасованими до вигину бортів судна, щоб у трюмі не залишалося жодного сантиметра порожнього місця. За таким же принципом звелів Амундсен виготовляти і деякі дерев'яні ящики для продовольства.
— Пам'ятайте: жодного цвяха, жодного грама заліза, — весь час нагадував він майстрам. — Це не звичайні ящики. В Арктиці ми збудуємо з них магнітну обсерваторію.
Щоденний шлях Руала пролягав тепер від верфі до майстерень, з майстерень на пошту, а звідти знову до верфі. Та як тільки з'являлась вільна часинка, він поспішав до гостинного дому аптекаря. Руал не замислювався над тим, чому вже більше не зустрічає там Нори. Не мав часу думати про це. Досить було й того, що він часто бачив її в порту чи на вулиці. Голова його була забита термінами всіляких поставок, він завжди був заклопотаний і навіть не задумувався над тим, чи так уже випадково їхні шляхи досить часто перехрещуються. Він вважав це цілком природним і вже звик до цієї дівчини, до її ледве вловимої, перелітної усмішки, що вмить осявала її обличчя, тільки-но вона побачить його, до своєрідного жесту, яким вона відкидала з лоба пасмо білявого волосся, до її теплого погляду. Нора нічого не нав'язувала йому, нічого не вимагала від нього і не просила, щоб він більше приділяв їй часу. Здавалося, вона розуміла його без слів. Сама говорила мало, а коли й ставила якесь питання, то вопо неодмінно стосувалося його справ, пов'язаних з «Йоа». Вона, певно, розуміла або відчувала, що це для нього найважливіше. І Руал із запалом розповідав їй про свої мрії, клопоти і турботи. Звіряючи їй свої потаємні думки, він відчував полегкість. Ніхто не вмів так слухати його, як Нора, і він був вдячний їй за це. Іноді, коли вона прибігала до нього, задихана і розпашіла, чи коли, заслухавшись, дивилася на море, Руал думав: «Яка ж вона гарна!» Але йому і в голову не приходило сказати їй про це. Одного разу вона, вгамовуючи тремтіння голосу, наважилась запитати:
— Коли ж ви, капітане, повернетесь до нас?
— Не скоро, — буркнув він неохоче. І, нахмурившись, чекав уже дорікань. «Невже й вона така, як Маргарет?» — майнула в нього думка.
Але Нора не вимовила й слова. Він допитливо подивився на неї, та вона поспішно відвернула голову і перевела розмову на інше. Трохи згодом дівчина непомітпо пробігла поглядом по його обличчю, ніби щось шукала на ньому, ніби чогось сподівалася. Руал мовчав. Вона попрощалась раніше, ніж завжди, і пішла. Руал безпорадно стенув плечима. Він відчував, що мимоволі завдав Норі прикрості. Вона чекала від нього чогось більшого, якогось признання, а він обманув її сподіванку і тепер не знав, як вийти з цього становища.