Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
Цієї ночі чудовиська Меґі не снилися. В її сон не проник жоден павучок. Меґі була вдома, вона це усвідомлювала, хоч її кімната мала вигляд тієї, в якій вони мешкали в будинку Елінор. Були тут і Мо, і мама. Вона скидалася на Елінор, проте Меґі розуміла: це та сама жінка, яка в Каприкорновій церкві висіла в сіті поряд із Вогнеруким. У сні усвідомлюєш багато чого, а насамперед те, що вірити своїм очам не можна. Меґі хотіла була сісти поруч із матір’ю на старій канапі поміж батькових книжкових полиць, коли це хтось тихенько покликав: «Меґі! — Потім ще раз і ще: — Меґі! Меґі!» Вона вирішила не відгукуватись, їй хотілося, щоб цей сон ніколи не закінчувався, але голос немилосердно кликав її знов і знов. Меґі знала цей голос. Вона неохоче розплющила очі.
Біля ліжка стояв Феноліо — пальці в чорнилі, чорному, як ніч за непричиненим вікном.
— Що таке? Я хочу спати.
І Меґі повернулася до нього спиною. Їй хотілося назад у той сон. Може, він ще десь тут, десь під її опущеними повіками. Може, до її вій ще пристало, мов золотий пилок, трохи щастя. Адже в казках після сну іноді щось таке лишається…
Олов’яний солдатик також спав, похиливши голову на груди.
— Я завершив! — прошепотів Феноліо, хоча з-за дверей виразно долинало хропіння вартового.
На столі в миготливому світлі недогарка лежав тоненький стосик списаних аркушів.
Меґі сіла й позіхнула.
— Треба спробувати що-небудь зробити ще сьогодні вночі! — шепотів Феноліо. — Побачимо, чи можна твоїм голосом і моїми словами змінювати історії. Ми спробуємо відіслати нашого солдатика назад. — Він квапно схопив зі столу списані аркуші й поклав дівчинці на коліна. — Погано, що починати доведеться з історії, яку написав не я, але що вдієш? Утрачати нам немає чого.
— Відіслати назад? Але я не хочу! — сказала приголомшена Меґі. — Він загине! Хлопчик кине його в кахельну грубу, й він розтопиться. А танцівниця згорить. «І обернулася танцівниця на чорний попіл, і зосталися від неї лише блискітки».
— Та ні ж бо! — Феноліо нетерпляче потицяв пальцем в аркуші у неї на колінах. — Я написав йому нову історію, зі щасливою кінцівкою. Саме в цьому й полягала ідея твого батька — змінювати історії. Він хотів лише забрати назад твою матір: переписати «Чорнильне серце» так, щоб книжка віддала її сама. Та якщо ця ідея таки спрацює, Меґі… Якщо пощастить змінити вже надруковану історію, дописавши кілька рядків, то можна буде змінювати в ній усе: і те, хто в неї входитиме, й хто з неї виходитиме, і як вона завершуватиметься, і кого зробити щасливим, а кого нещасним. Розумієш? Це всього-на-всього спроба, Меґі! Та якщо олов’яний солдатик зникне, то ми, повір, зможемо змінити й «Чорнильне серце»! Як саме — про це я маю ще поміркувати, а поки що читай, прошу тебе! — Він дістав з-під подушки ліхтарика й подав його Меґі.
Повагавшись, вона присвітила на першу, густо списану сторінку. Губи в неї враз потерпли.
— Тепер ця історія завершується справді щасливо? — Меґі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. Їй навіть здалося, що він тихенько похропує.
— Ну, звісно! — нетерпляче кивнув головою Феноліо. — Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір… Лише кохання й щастя!
— Твій почерк важко читати.
— Як?! Я старався. Дуже старався!
— А я кажу, важко!
Старий зітхнув.
— Ну, гаразд, — мовила Меґі. — Спробую.
«Кожна-кожнісінька літера має величезне значення! — сказала вона собі. — Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом…» І Меґі почала читати.
Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затнулася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика — поки Феноліо торкнув її за лікоть.
— Він зник! — шепнув старий. — Меґі, він зник!
І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.
Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй стало аж боляче.
— Ти справжня мала чарівниця! — прошепотів він. — Але і я своє діло знаю, еге ж? — Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.