Чорнильне серце

Почувши слово «вогонь», олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: «І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце».

— Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. — Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. — Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. — Він по-змовницькому стишив голос. — Хочу запропонувати тобі один гендель.

— Гендель? — Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз.

— Атож, — тихенько підтвердив Феноліо. — Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока.

Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета.

— І як це ти зробиш? — поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із-під нігтів.

Феноліо нахилився йому до вуха:

— Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник — ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені… — Феноліо багатозначно звів угору брови.

Однак Баста зневажливо поморщив носа:

— Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере!

— Павуками?! Петрушкою?! — Феноліо тихенько захихотів. — Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили — і в добрі, й у злі — не має нічого, крім літер, повір мені. — Він перейшов на шепіт: — Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна.

Баста просто-таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть — як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову.

— Ти відьмак! — видихнув він. — Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отими розтриклятущими книжками! А заразом і її татуся! — І поквапно тричі сплюнув під ноги старому.

— Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? — глузував Феноліо. — А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні?