Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
Вона простувала спотикаючись далі. З Каприкорнового села в ніч сочилося світло — бліде й каламутне, як розведене водою молоко. На автостоянці поміж машинами стояли, посхилявши один до одного голови, троє вбивць.
— Перебалакуйтесь, перебалакуйтесь! — прошепотіла Елінор. — Похваляйтеся кров’ю на руках і зашкарублими серцями. Ви ще пошкодуєте, що вбили їх.
Що краще — пробратися в село вже зараз чи дочекатися світанку? І те, й те — божевілля. Вона там не встигне й вулиці перетнути…
Один із тих трьох оглянувсь, і на мить Елінор здалося, що він її помітив. Вона ступила назад, перечепилась і ледве встигла схопитися за гілку, як земля знову вислизнула в неї з-під ніг. Цієї миті ззаду почулося шарудіння. Елінор навіть не мала часу озирнутися — чиясь рука враз затисла їй рота. Вона хотіла закричати, але чужа долоня так міцно тримала її вуста, що з них не вихопилося жодного звуку.
— Осьдечки ти! Знаєш, відколи я тебе шукаю?
Ні, не може бути! Досі вона була цілком певна, що цього голосу вже не почує повік.
— Даруй, але я знав, що ти спробуєш закричати. Ходімо!
Мортимер відняв руку від її рота й знаком показав іти за ним. Цієї хвилини Елінор не знала, чого їй дужче хотілося: кинутися йому на шию чи щосили зацідити в обличчя.
Аж коли Каприкорнове село вже майже сховалося за деревами, він став.
— Чому ти не лишилась у схованці? Вештаєшся тут у темряві… Невже не розумієш, як це небезпечно?
Ну, це вже занадто! Елінор усе ще не могла перевести дух, так швидко Мортимер тяг її за собою.
— Небезпечно?! — Вона була така люта, що розмовляти тихо просто не могла. — Це ти мені кажеш про небезпеку?! Я чула постріли й крики! Я думала, вас уже й живих немає! Думала, вже десь лежите, подірявлені кулями…
Мортимер провів долонею по обличчю.
— Таке скажеш! Та жоден із них навіть цілитися не вміє! — промовив він. — На щастя.
Він був такий спокійний, що Елінор хотілося взяти його за петельки й добряче струсонути.
— Он як?! А що з хлопчиною?
— Теж живий-здоровий, тільки лоба трохи подряпало. Коли зчинилася стрілянина, куниця втекла від нього, й він подався за нею. Отоді його й зачепило рикошетом. Я лишив його там, у схованці нагорі.
— Куниця? Чи вам більше робити нічого, як ганятися за отією кусючою, смердючою куницею? А мені ця ніч коштувала десятьох років життя! — Елінор знов мало не зірвалася на крик, але відразу стишила голос і прошипіла: — Я нацупила на себе оцю жахливу сукню! Ви весь час стояли в мене перед очима, скалічені, закривавлені… А ти тут спокійнісінько витріщаєшся на мене! — накинулась на Мо. — Це просто чудо, що ви живі! Не треба було мені слухатися тебе. Нам треба було йти до поліції. Цього разу вони мають нам повірити, ми…
— Нам просто не пощастило, Елінор, — урвав її Мортимер. — Повір мені. Перед будинком на варті стояв, як на зло, отой Кокерель. Крім нього, мене там ніхто не впізнав би.
— А хто стоятиме там завтра? Може, Баста? Чи Пласконіс? Якщо тебе вб’ють, хіба це допоможе твоїй доньці?
Мортимер відвернувся від неї й промовив:
— Але ж мене не вбили! І я витягну Меґі звідти ще доти, як вона стане головною учасницею страти.
Коли вони прийшли до схованки, Фарид уже спав. Закривавлена хустка, якою Мортимер перев’язав йому голову, дуже нагадувала тюрбан, у якому хлопчина колись з'явився з-за колони в Каприкорновій церкві.
— Ця подряпина тільки вигляд має такий страшний, — прошепотів Мо. — Але якби я його не стримав, він, повір, пробіг би за тою куницею півсела. І якби нас не впізнали, то він, певна річ, і в церкву пробрався б шукати Вогнерукого.
Елінор лише кивнула головою й загорнулася в ковдру. Ніч була тиха, й за інших обставин її назвали б, звичайно, мирною.
— Як вам пощастило втекти? — запитала Елінор.
Мортимер сів поруч із хлопчиною. Аж тепер вона помітила в нього за плечима рушницю, яку йому вкрав Фарид. Мо скинув її й поклав поряд у траву.
— Та вони не довго за нами й гналися, — відповів він. — А навіщо? Вони ж бо знають, що ми повернемось. Їм треба лише зачекати.
«Але тоді Елінор буде з вами!» — заприсягла вона собі. Ще раз зазнати того, що їй, всіма покинутій і забутій, довелося зазнати минулої ночі, вона не хотіла.