Чорнильне серце

— Вона не розмовляє — німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий.

Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи… Носити любовні листи випадало й Фаридові — ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю — так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше…

Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки — білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе.

— Уже завтра… — пробурмотів Чарівновустий. — Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорнового будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них…

— А я тобі приніс. — Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. — Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню.

Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся.

— Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі?

Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші — плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався.

— Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, — сказав він. — Не легко буде…

Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор.

— А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта!

Фарид мимоволі всміхнувся.

— Гаразд, тоді нас троє! — сказав він. — Троє проти двох десятків.

— Так, звучить досить безнадійно, розумію. — Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. — Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор.

Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут — хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього платили золотом. Фарид оглянув гілочку, провів пальцем по шкарубкій корі й кинув погляд униз, на Каприкорнове село.

— Можна було б узяти на допомогу вогонь, — промовив нарешті він.

Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи.

— Що ти маєш на увазі?

Фарид узяв із землі ще одну гілочку, потім ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.

— Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба…