Коли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість.
— Ми чули постріли! — вигукнув він назустріч Фаридові. — Я вже думав, ми тебе живого не побачимо.
— Вартові стріляли в котів, — відповів Фарид і стомлено опустився на траву.
Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. «Чому так довго? Де ти вештався?» — такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер було видно, як цей чоловік намагається стриматись від запитання, що крутилося в нього на язиці, відколи він побачив Фарида.
— З твоєю донькою все гаразд, — сказав Фарид. — І твою записку вона одержала, хоч її й замкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає!
Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув — так, ніби з плечей йому камінь спав.
— Я навіть відповідь приніс. — Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі.
Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери.
— Папір форзацний, — пробурмотів він. — Певно, вирвала з якоїсь книжки.
— Що вона пише?
— Хіба ти не пробував читати?
Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня.
— Ти не вмієш читати, чи не так?
— Не вмію.
— А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. — Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо-жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. — О Боже! — пробурмотів він. — Ще й це!
— Що таке?
Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого.
— Меґі також уміє! — Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку.
Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві.
— Я вже знаю, там про це тільки й балачок… Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен.
Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало.
— Це правда, — буркнув він. — Тепер вони її нізащо не відпустять.
Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску.
— Що вона ще пише?
— Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. — Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові.
— Так, про це я теж чув. — Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. — Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові?
Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує.
