Чорнильне серце

— Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.

— Гарна історія! Сумна й гарна! — промурмотіла Меґі.

Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.

— Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, — промовила Меґі. — Але що спільного з нею в Каприкорна?

— Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів — чудових, свіжесеньких слів! — ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! — Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.

— І що ж саме він має вчинити?

Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.

— Над цим я ще працюю, — сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. — Ось тут. На це потрібен час.

Надворі почулися голоси — чоловічі. Долинали вони десь із-за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги — хтось, спотикаючись, прудко втікав, — потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.

— Гей, обережно там! — прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.

І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо — може, хоч він що-небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…

— Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, — заспокоїв її старий. — Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. — І обережно відвів її од вікна.

Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.

Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.

— Напиши, що він убиває Каприкорна! — прошепотіла дівчинка. — Зроби так, щоб Привид убив його! — Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.

Феноліо потер чоло й пробурмотів:

— Що ж, доведеться-таки це зробити, правда ж?

Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. «Мертва тиша», — спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.

— А що, коли Привид не послухається й тебе? — запитала вона. — Як ота жінка з квіток. Що тоді?

— Про це, — неквапно промовив Феноліо, — поки що нам краще не думати.