Наші дракони вбивають нас

Одного такого ранку, вона зустріла рибалку. Здивувавшись, адже незвикла, що хтось ще має право, усамітнюватися у цьому місці, вона підійшла. Очікування побачити старого, мудрого рибалку не справдились, перед нею, хоча насправді дуже далеко, десь у тих шарах атмосфери, яких юна поетеса ще не торкалась, сидів зовсім молодий юнак, років двадцяти трьох.

— Можна? — поцікавилась Уляна, просячи дозволу присісти поряд. Юнак кивнув.

— Вибач, що потривожила, ввірвалась у твій світ… Якщо я заважаю — можу піти…

— Не варто, я завжди радий доброму співрозмовнику.

— Ти часто тут рибачиш? Я тебе раніше ніколи не помічала.

— Мене звати Роман, якщо тобі цікаво, а тобі цікаво. Усім цікаво знати ім’я, того у чиєму товаристві він приречений нудьгувати. Хоча я не впевнений, що це зближає людей. Скоріше навпаки. Зникає та анонімність, яка дозволяє безперешкодно відкритись новому знайомому. Людина з іменем може стати тобі другом, непомітно в’їстися у твій простір, ввірватися у побут, виникають грані. Незнайомцю ж все одно на твої гріхи, на твої мрії. Лише він зрозуміє твоїх монстрів, адже йому все одно, він не ратуватиме за збереження твоєї душі. Звільнить тебе від тягаря думок і зникне. Він як анонімна служба підтримки, але більш душевна. Іноді корисно зустрічатися з незнайомцями.

— Коли ти в останнє плакав? — раптово запитала Уляна, що ніскілечки не збентежило рибалку.

— Не знаю. Дай подумати. Ні, не згадаю. Як дивно. Невже я ніколи не давав вволю емоціям…? Мабуть, що так. Та й драм у моєму житті не так вже й багато. Завжди у справах, у справах… Буває жити часу не вистачає. Ось і приходжу іноді до моря, аби звільнити думки. А ні, згадав. Плакав, коли мені десятилітньому відмовились купити машинку моєї мрії. Це був не егоїзм. Просто, я вже уявляв як бавитимусь з нею. Будував плани. Знаєш, іноді тобі обіцяють усі скарби світу за якоїсь умови. У цьому випадку ти, певне, маєш право розраховувати хоч би на невелику їх часточку. А бува ти знаєш, що є ті скарби, і сподіваєшся, що й тобі перепаде, вже малюєш повітряні замки щодо них… Але забуваєш, що ніхто тобі не зобов’язувався їх віддавати. Ти сам годував себе мрією, часто-густо не роблячи нічого для її досягнення. Так і з машинкою було.