Наші дракони вбивають нас
- Автор: Зубарєва Оля
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Наші дракони вбивають нас». Краткое содержание книги:
У Анемі (країні Драконів) точиться братовбивча війна, що є аналогією подій, які розгортаються у сучасному світі. Червоні Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодіти усіма земними та неземними багатствами. Жовті Дракони з усіх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберігають Гармонію Всесвіту. Без Жовтих Драконів люди знищать одне одного і розпочнеться Великий хаос.
Тереза важко переживає смерть коханої бабусі, яка мала загадкове минуле. Дівчина випадково дізнається, що бабуся була причетна до дивного світу Драконів, і випадково сама туди потрапляє разом з подругою Олесею.
Одного такого ранку, вона зустріла рибалку. Здивувавшись, адже незвикла, що хтось ще має право, усамітнюватися у цьому місці, вона підійшла. Очікування побачити старого, мудрого рибалку не справдились, перед нею, хоча насправді дуже далеко, десь у тих шарах атмосфери, яких юна поетеса ще не торкалась, сидів зовсім молодий юнак, років двадцяти трьох.
— Можна? — поцікавилась Уляна, просячи дозволу присісти поряд. Юнак кивнув.
— Вибач, що потривожила, ввірвалась у твій світ… Якщо я заважаю — можу піти…
— Не варто, я завжди радий доброму співрозмовнику.
— Ти часто тут рибачиш? Я тебе раніше ніколи не помічала.
— Мене звати Роман, якщо тобі цікаво, а тобі цікаво. Усім цікаво знати ім’я, того у чиєму товаристві він приречений нудьгувати. Хоча я не впевнений, що це зближає людей. Скоріше навпаки. Зникає та анонімність, яка дозволяє безперешкодно відкритись новому знайомому. Людина з іменем може стати тобі другом, непомітно в’їстися у твій простір, ввірватися у побут, виникають грані. Незнайомцю ж все одно на твої гріхи, на твої мрії. Лише він зрозуміє твоїх монстрів, адже йому все одно, він не ратуватиме за збереження твоєї душі. Звільнить тебе від тягаря думок і зникне. Він як анонімна служба підтримки, але більш душевна. Іноді корисно зустрічатися з незнайомцями.
— Коли ти в останнє плакав? — раптово запитала Уляна, що ніскілечки не збентежило рибалку.
— Не знаю. Дай подумати. Ні, не згадаю. Як дивно. Невже я ніколи не давав вволю емоціям…? Мабуть, що так. Та й драм у моєму житті не так вже й багато. Завжди у справах, у справах… Буває жити часу не вистачає. Ось і приходжу іноді до моря, аби звільнити думки. А ні, згадав. Плакав, коли мені десятилітньому відмовились купити машинку моєї мрії. Це був не егоїзм. Просто, я вже уявляв як бавитимусь з нею. Будував плани. Знаєш, іноді тобі обіцяють усі скарби світу за якоїсь умови. У цьому випадку ти, певне, маєш право розраховувати хоч би на невелику їх часточку. А бува ти знаєш, що є ті скарби, і сподіваєшся, що й тобі перепаде, вже малюєш повітряні замки щодо них… Але забуваєш, що ніхто тобі не зобов’язувався їх віддавати. Ти сам годував себе мрією, часто-густо не роблячи нічого для її досягнення. Так і з машинкою було.
— Хочеш прочитаю вірш?
— Не хочу, але цього хочеш ти, тому я з радістю вислухаю.
— Ти хочеш знати мою думку?
— Мабуть, що ні. Я більше не писатиму.
— Писатимеш. Маєш писати.
— Писатиму, — чомусь засміялась Уляна.
— Доки тут сиджу поряд, жодного разу не бачила, аби ти щось зловив.
— Тут сильна течія, тому риби не затримуються. Лише дурень сподіватиметься зловити тут щось окрім натхнення.
— То ти дурень чи шукач натхнення?
— І деякій мірі і те, і інше.
Так почалася їхня дружба. Хоча друзями вони ніколи не стали, і навряд чи могли б стати. Проте обидва, утікаючи від щоденної метушні, любили блукати піщаним кряжем, під звуки чайки оголяли одне одному думки і душі. Хтозна, як довго ще продовжувалися б їхні зустрічі і до чого б ті привели, якби Уляну не покликав світ Драконів.
ГЛАВА 11
Уляна весь день провела вдома у товаристві підручників та товстелезних конспектів. Мрійниця не раз у хвилини творчого піднесення та ентузіазму клялась собі кинути цей університет під три чорти і зайнятися творчістю. Та земні потреба, від яких Уляна за вісімнадцять років свого перебування на цьому круглому розсаднику жадоби та жаги до поживи вже стала залежною, все ж таки змушували її продовжувати боротьбу зі світом. З самою собою. Вона ще остаточно не заперечувала можливості віднайти гідне застосування собі серед людей.