Наші дракони вбивають нас
- Автор: Зубарєва Оля
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Наші дракони вбивають нас». Краткое содержание книги:
У Анемі (країні Драконів) точиться братовбивча війна, що є аналогією подій, які розгортаються у сучасному світі. Червоні Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодіти усіма земними та неземними багатствами. Жовті Дракони з усіх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберігають Гармонію Всесвіту. Без Жовтих Драконів люди знищать одне одного і розпочнеться Великий хаос.
Тереза важко переживає смерть коханої бабусі, яка мала загадкове минуле. Дівчина випадково дізнається, що бабуся була причетна до дивного світу Драконів, і випадково сама туди потрапляє разом з подругою Олесею.
— Думаю, Франк тобі вже розповів, що у нашому світі почалась війна? Франк, що за дурне ім’я… Де ти його лише знайшов… — Уляна з Франком посміхнулись, але промовчали, — …аби вижити, Золотим Драконам треба заволодіти нафтою та газом. Це неможливо, адже піти війною на Червоних братів у нас зараз не вистачить сил та й Золоті Дракони ніколи не воюватимуть. Наймудріші та найстаріші Дракони охороняють двері у інші світи та енергетичну стабільність на Землі. І я колись був серед них, та через Знайти доки не пізно. Тримай камінь, — Наймудріший силоміць тиснув у руку дівчині дивної краси смарагд з зоряним небом вік прийшов у Анему помирати. Цих Драконів чотири. Живуть вони у печерах на чотирьох сторонах планети. Лише у одного з них є знання, котрі допоможуть Золотим Драконам не зникнути назавжди. Ти маєш знайти їх. усередині, — він кличе Драконів і людей. З ним ти знатимеш, що робити. Ти, мабуть, думаєш: «що цей старигань хоче від мене. У мене немає часу на ці дурниці». Ви, люди, завжди були егоїстами…» Але якщо ти опинилася тут, значить прийшов цьому час, значить це не даремно. Без Драконів, і людство згасне!
Уляна знову падала у просторі. Слова Наймудрішого долинали до неї крізь туман: слова завжди знаходять свого адресата, хай навіть для цього слід подолати час, простір, космос. Нарешті вона на березі з Романом. Невже це все було справді? Ні, маячня якась, мабуть, привиділось.
— Який прекрасний камінь, — здивовано мовив Руслан, підіймаючи з ще гарячого, від денного сонця, каміння незвичайний камінь смарагдового відтінку формою з коло.
— Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарешті, що тебе так налякало!?
А може і справді було…
ГЛАВА 9
Субота виявилась сонячною. У вікно Олесі, що знаходилось на даху, до якого вела абрикосова гілка зухвало та уперто хтось ломився. Олеся, розбуджена цим вовтуженням, знехотя попленталась до вікна. Чомусь її такий не звичайний початок дня абсолютно не стривожив, чи просто вона не до кінця вирвалась з обіймів Морфею.
Незваним ранковим гостем виявилась білка. Руді нахаби часто стрибають у на їхньому подвір’ї, проте сьогоднішня зухвалиця — перша, хто наважився вриватися до будинку. І хоча Олеся ніколи не горіла палкою любов’ю до цих, та і, чесно кажучи, до яких-небудь інших тварин, вона з усмішкою відкрила вікно і впустила пухнасту до кімнати. Та у вдячність навіть дозволила потискати себе. Олеся принесла горішків, які білка миттю схопила і так само раптово, як і з’явилася, зникла геть, очевидно: щоб не забрали смачні дарунки.
Олесин добрий гумор легко пояснювався: білка, нагадала їй того рудого парубка, до будинку якого вони з Терезою нещодавно так безпардонно вдерлися. Проте, якщо тоді вона перебувала у ролі того, хто наважився потривожити спокій господарів, сьогодні вона опинилась на іншому боці події. Олеся прийшла до висновку, що це не так вже й не приємно як вона гадала. Насправді ж білка воскресила у пам’яті не забуту пригоду, а думку, з якою дівчина вчора заснула, а перед цим прокинулась. Так, цей юнак, як на диво, запав їй у душу. Чудно, такого ж ніколи не траплялося раніше…
Наближався час, коли дівчата домовились зустрітися. «Ну і дурна ця Тереза. Доля прямо у руки їй дає такий шанс, просто встань і візьми. Вона ж пручається, не вірить у свої сили. Сірість сама проб’ється, таланту ж потрібна допомога…»
О третій Олеся з бойовим настроєм стояла на Відьминій Горі. Насправді, гора — це сильно гучно сказано. Невеликий пагорб, на узбіччі міста, який завжди приваблював мрійників, закоханих та просто парочки, був лишень піщаним териконом, яких у цій місцевості повно. І хоча до сильних сторін Терези ніколи не можна було віднести пунктуальність, прочекавши більше двадцяти хвилин Олеся зрозуміла, що подруга не прийде.
— «Може все ж таки спробувати? Все одно я не пройду до наступного туру, але якщо відправлю заявку нічого не втрачу ж…
— Але ж ти не пройдеш, ти знаєш це! Так навіщо бавити себе марними надіями?!
— Але якщо я не спробую також буду потім довго себе картати. Ще й Олесю ображу, а вона за мене турбується.
— А хіба ти їй щось обіцяла?! Це її не має стосуватися!
— Як це не має?! Я б непокоїлась за неї, якби розуміла, що та чинить не правильно.
— То хіба ж ти робиш щось хибне? Ти здорово оцінуєш свої шанси, от і все.
— Переконала. Не піду!
— От і молодець.»
По дорозі додому Олеся сварила подругу, хоча і розуміла, що та зараз переживає не найкращі свої часи. Колись така жвава та галаслива, повна протилежність їй самій, подруга після смерті бабусі зовсім змінилася. І хоча Олеся ніколи не бачила Терезу плачучою чи щоб та скаржилась, вона розуміла, як не легко їй зараз. Уляна була онучці за маму. З матір’ю в неї стосунки не клеїлись ніколи, проте бабуся душі не чаяла в Терезі. Завжди бавила її, грала з нею, розповідала чудернацькі казки. Краще б не розповідала: після її смерті Тереза відчайдушно намагається знайти у них щось, що оживило б для неї бабусю. Але ж це не можливо! Бідна Тереза…