Наші дракони вбивають нас
- Автор: Зубарєва Оля
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Наші дракони вбивають нас». Краткое содержание книги:
У Анемі (країні Драконів) точиться братовбивча війна, що є аналогією подій, які розгортаються у сучасному світі. Червоні Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодіти усіма земними та неземними багатствами. Жовті Дракони з усіх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберігають Гармонію Всесвіту. Без Жовтих Драконів люди знищать одне одного і розпочнеться Великий хаос.
Тереза важко переживає смерть коханої бабусі, яка мала загадкове минуле. Дівчина випадково дізнається, що бабуся була причетна до дивного світу Драконів, і випадково сама туди потрапляє разом з подругою Олесею.
Уляна і Франк підіймались звивистою стежкою в горах. Ранок був сонячним, але прохолодним. Якби в Анемі були птахи, вони б обов’язково виспівували цього ранку. Та рідко те, що ми хочемо, стає правдою.
— Франк, я б залишилась тут назавжди, але ж моє життя там, мене шукатимуть. Як мені повернутися?
— Так само як ти і потрапила сюди, — загадково мовив Франк.
— Але я не маю жодного уявлення як яким чином я опинилася тут.
— Ну а я тоді звідки маю знати, якщо ти сама не можеш ручатися за свої переміщення, — пожартував хлопець, але Уляні вочевидь було не надто весело, — давай краще політаємо, — запропонував Дракон, щоб розважити її.
— Не хочу… — завагалася Уляна, — хоча, ні, насправді дуже хочу. Давай.
— От і я про те: хто знає, коли ти ще матимеш змогу політати на Драконі.
Небо Анеми цього ранку було світлим як ніколи. Тут воно зазвичай помаранчевих та фіолетових тонів, і на ньому видно зоряні стежки, планети, чорні діри.
Уляна залилась щирим сміхом, який виривається з грудей, лише при польоті, — О, як жаль, що люди не літають, — ззаду неї раптом опинився Франк, що спершу налякало дівчину.
— Ого, як це так? Ти сидиш поряд зі мною. І ми летимо на тобі… Ні, мабуть. Це все ж таки сон. Але який чудовий, який дивний сон!
Франк сміявся разом з Уляною. І хоча він також на древній землі менше доби, він розумів, що поряд з людиною він стає іншим. Люди дають Драконам змогу відчувати.
Старий чоловік з сивою довжелезною бородою нижче колін навколішки повзав по поверхні колись озера Асхеї. Раніше його дно всівали блакитні кристали, зараз же пустельна засуха вступила тут у свої права. Із ампулою у руках він панічно шукав щось. Його очі бігали, мов мурахи, відчайдушно намагаючись зачепитись хоч за якісь ознаки житті та поки що марно.
— Із вами все добре? Що це ви робите? — занепокоєно шалені оці старця втупились на Франка і Уляну, сухорляві, але повні сили руки намертво вчепились у плечі хлопця і почали трясти його, ніби у намаганні привести до тями.
— Заспокойтесь, прошу вас! — вгамувала старого Дракона Уляна.
— Людина… Зараз ти тут як ніколи доречна.
— Що ви тут робите?
— Що я тут роблю!? — обурився старий, — що за молодь пішла! Що я тут роблю! Роблю я те, що може продовжити час на боротьбу Золотим Драконам, молодий чоловіче! Намагаюсь зібрати останні залишки озерної води, поки вони повністю не пішли у землю. Зібрав декілька крапель, а зараз намагаюся знайти ще. Ось що я тут роблю! Рятую Золотих Драконів!
— Дайте мені, я більш підходящий для цієї ролі, — ласкаво запропонував допомогу Франк.
— Нарешті! Я вже втомився чекати, коли ти запропонуєш! Святі Дракони, що за покоління, що за генерація… Звіть мене Наймудріший.
— Франко, — представився юнак, — а це людина, її звати Уляна.
— Звідки ж тут з’явитися людині, — задумливо протягнув Вакерліс.
— Сама не знаю. Може ви допоможете мені повернутися?
— Ні, люба, ти тут не спроста. У цьому світі нічого просто так не трапляється. Ти зможеш повернутися лише, коли цього забажає Всесвіт.
У цей час Франко марно намагався віднайти ознаки озера у пустельному камені. Лише де-не-де йому траплялося щастя назбирати малюсінькі краплини, що безстрашно, наперекір усьому, залишилися в ущелинах, аби зберегти Золотих Драконів.
Простір навколо Уляни почав плести, пішов брижами.
— Бачу, не надовго ти до нас у гості заблукала, — задумливо мовив Вакерліс. Цей старигань завжди говорив, ніби до себе. Бормочучи задумливо, підбираючи слова, наче повсякчас силувався згадати щось важливе.