Наші дракони вбивають нас
- Автор: Зубарєва Оля
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Наші дракони вбивають нас». Краткое содержание книги:
У Анемі (країні Драконів) точиться братовбивча війна, що є аналогією подій, які розгортаються у сучасному світі. Червоні Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодіти усіма земними та неземними багатствами. Жовті Дракони з усіх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберігають Гармонію Всесвіту. Без Жовтих Драконів люди знищать одне одного і розпочнеться Великий хаос.
Тереза важко переживає смерть коханої бабусі, яка мала загадкове минуле. Дівчина випадково дізнається, що бабуся була причетна до дивного світу Драконів, і випадково сама туди потрапляє разом з подругою Олесею.
Тереза так і не прийшла до подруги. Весь день провела у танцювальному залі. Лише там вона завжди забувала про усі проблеми та печалі і могла повністю віддатися танцю. Хоча зараз навіть там усе їй нагадувало про бабусю: це ж бо вона привела п’ятирічну онуку в студію.
«Бабуся була б щаслива якби я спробувала…» Раптова думка змусила Терезу зупинися. А чи правильно вона чинить ось так зразу, опускаючи руки. Бабуся ж її вчила ніколи не здаватися, слідувати своїй мрії до останнього.
Переборовши страх поразки та почуття провини перед Олесею, Тереза пішла до подруги. Дивним чином її ранкове тверде рішення не піддаватися спокусі почало згасати, доки не розсіялось як вранішній туман.
Олеся саме поралася на грядці біля своїх квітів. Вона мала золоті руки, і завжди вміла змусити цвісти троянди та жоржини чи то на грядці, чи то на підвіконні.
Тереза постукала у двері — їй не відкрили. Вона вже думала повертатися, вбачиш у тому знак: не варто намагатися брати участь у конкурсі, та все ж вирішила зайти до квітника. Як і гадалось, Тереза опинилась там.
— Привіт, Олесю… — ніяково мовила подруга і зіткнулась з стіною мовчання.
— Знаю: ти ображаєшся і це правильно… Я поводилась по-дурному та по-свинськи…
— Ти права.
— Але ж ти не будеш ображатися на мене, ти завжди була вища цього…
— Так. Тому що я не дитина, на відміну від декого.
— Вибач мене…
— Я не ображалась на тебе. Ти не мені шкодиш, а собі.
— Я вирішила спробувати і без твоєї допомоги, а головне — підтримки я не впораюсь.
— Звісно без мене тобі буде важко.
— Атож… То що, пробачаєш?
— Ой, щоб ти без мене робила, — Олеся розсміялась і обійняла подругу, — одна умова — ми йдемо знімати танець прямо зараз.
— Я згодна. Треба швидше покінчити з цим, поки я не передумала. Ти ж знаєш, яка я нестабільна.
На Відьминій Горі є поляна. Зараз вона вже встигла народити траву, тому красується свіжим соковито-зеленим покривом. Підвечірнє небо грало всіма відтінками фіолетового, ніби кожен клаптик неба прагнув перевершити інший глибиною та густиною кольору. Там, де небо цілувалося з землею, хмари паморочились ніжно-рожевим, такий колір можна побачити лише на небі чи на вустах закоханої дівчини.
Тереза була в у напівпрозорому білому платті, який так підкреслював її лялькову фігуру, розсип каштанового волосся оберігав її плечі від вечірньої прохолоди. Олеся увімкнула камеру і тут почалося чародійство.
Неймовірно, але у житті така розгублена дещо недоладна, Тереза у танці перетворювалася на дивного птаха, який облітає цю землю, наче в останнє, і спрямовує свій політ кудись туди, за хмари, до зірок.
Тереза витанцьовувала па на горизонті. Тут слово танцювала навіть є не зовсім доречним, скоріше — пролітала. Вона летіла понад землею, ледь-ледь торкаючи кінчиками пальців трави, цей дотик зі світом ніби лякав її і вона злітала все вище і вище…і вище… Подібно вогняним язикам, котрі намагаються поширитися на всю планету, заполонити більше простору, амплітуда її танцю збільшувалась, вона захопила ним усю широчінь так, що стало важко дихати. Танець наелектризував повітря, воно б спалахнула від єдиної іскри.
Вона кружляла як сніг, що спадає на примружені вій. У вальсі зі Всесвітом вона кружляла по серпику місяця, мовби по лезу. Стрибком вона возносилась до богів, та земне тяжіння щораз змушувало її повертатись. Танець дарував їй можливість на секунду вирватися з атмосфери людства, вийти за грані законів фізики, які проте знову і знову перемагали її. Це було змагання в якому вона перемогти не могла. Але якою прекрасною, якою неземною була її поразка…! Вона танцювала тим, чого нема у Драконів і у більшості людей — Душею. Вона обіймалась зі Всесвітом! Вона цілувалась зі Всесвітом! Вона кохалась зі Всесвітом! У цю мить вона сама була Всесвітом!
ГЛАВА 10
Коли Уляна вперше відвідала Анему їй було вісімнадцять. Зовсім ще юна, вона тоді навчалась в Одесі. Наукою вона особливо не цікавилась, проте через природні здібності, по наполяганню батьків легко вступила на економічний факультет. Навчання її часто-густо завершувалося тим, що дівчина, утікаючи з лекцій, одиноко блукала берегом Чорного моря. Вишукувала найкращі ракушки і з ненавистю кидала їх у темну глибінь. Хіба чесно, що вони, такі безпечні, розляглися тут. Невже їх не хвилює потреба у самореалізацій!? Хіба їм не хочеться назад, у море!? Проте, що це вона, Уляна так само, як і ракушки, жила сьогодні, вдихала кожну мить на повні груди. Вона складала вірші. Насправді дуже красиві, проте їй вони не подобались. Вона постійно прагла кращого, але не виходило. Іноді, щоб утекти від цієї розпуки, вона йшла до моря. Годинами вдивлялася у його безмежжі.