Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
— Як ми його назвемо? — запитала дівчинка в братика.
— Я знаю! — озвався хлопчик. — Ми назвемо його Сімнадцять!
Чому Сімнадцять? Жоден із лісових звірів не мав такого чудернацького імені. Але хлопчик саме вчився рахувати і, можливо, йому чимось сподобалося це число.
Отже єнотика назвали Сімнадцять. Діти принесли йому хліба, винограду, шоколаду, м’яса, лангустів та яєчок — смачних курячих яєчок. За один лише день дітлахи щирою ніжністю так розчулили єнотика, що він уже дозволяв їм чухати свою голівку і надвечір майже змирився зі своїм полоном. Він весь час думав про лагомини, які можна було їсти в цьому домі, і про білявих дітлахів — таких веселих та добрих.
Впродовж двох наступних ночей собака спав неподалік від клітки, тож родичі бранця, хоч як прикро їм це було, не наважувалися наблизитися до нього. А коли на третю ніч знову прийшли та почали шукати напилок, щоб визволити єнотика, той мовив:
— Мамо, я не хочу йти звідси. Мене тут годують курячими яєчками й гарно до мене ставляться. Сьогодні мені сказали, що, коли я добре поводитимуся, мене скоро випустять на волю. Ці дітлахи схожі на нас, єнотиків. Вони теж малюки, і ми бавимося разом.
Лісові єноти зажурилися, але зрештою змирилися з долею та пообіцяли єнотикові щоночі гостити в нього.
І справді, щоночі, навіть у хлющу матір та братики приходили, щоб якийсь час побути з ним. Єнотик передавав їм крізь дротяні грати шматочки хліба, й лісові єноти їли той хліб, вмостившись перед кліткою.
Минуло півмісяця, і єнотик жив тепер вільно, а ввечері сам приходив до своєї клітки. Якщо не брати до уваги, що йому кілька разів нам’яли вуха, бо він швендяв надто близько від курника, справи в єнотика йшли пречудово. Він та дітлахи так заприязнилися, що навіть лісові єноти, завваживши, які добрі ці людські створіння, також їх полюбили.
Та одної глупої спекотної ночі, яку стрясали розкоти грому, лісові єноти гукнули єнотика, але їм ніхто не відповів. Занепокоєні родичі наблизилися до клітки й ледь не наштовхнулися на гігантську змію, що скрутилася в клубок біля самісінького входу. Єноти миттю збагнули, що змія вкусила маленького єнотика, коли той повертався до клітки, і, що, можливо, він не озвався, бо був уже мертвий. Коли так, вони помстяться за нього. За мить вони розлютили гримучу змію, стрибаючи перед нею туди-сюди, а вже наступної миті накинулися на неї та розшматували.
Потім метнулися до клітки: єнотик справді лежав там — розпухлий, з тремтячими лапками — і помирав. Марно лісові єноти намагалися зрушити його з місця, марно вилизували впродовж п’ятнадцяти хвилин. Єнотик спустив духа.
Подейкують, нібито єноти майже нечутливі до зміїної отрути. Вона не завдає їм практично жодної шкоди, так само як і деяким іншим тваринам, приміром, мангустам. Напевно, змія вкусила єнотика в артерію або вену, бо в такому разі отрута одразу потрапляє в кров і тварина помирає. Так сталося і з нашим єнотиком.
Побачивши, що єнотик не дихає, матір та братики довго побивалися за ним. Потім вони вийшли з клітки, бо не могли вже нічого вдіяти, а відтак не мали причин залишатися там, а тоді обійшли дім, щоб востаннє глянути на оселю, де так добре велося їхньому єнотику, й попростували до сельви.
А проте всі троє були дуже занепокоєні, і непокоїло їх от що: що скажуть дітлахи, коли взавтра побачать свого улюбленця мертвим? Діти дуже любили його, а вони, єноти, своєю чергою полюбили цих білявих малюків. Отож у головах усіх трьох єнотів крутилася одна думка: як зробити так, щоб діти не страждали?
Вони довго радилися між собою і врешті-решт надумали таке: середульший єнотик, який дуже скидався на свого меншого братика і статурою, і поведінкою, залишиться в клітці замість небіжчика. А що з оповідей єнотика вони добре знали звичаї того дому, то й зроблять усе так, аби дітлахи ні про що не здогадалися, хіба що іноді деякі речі здаватимуться їм дивними.
Так усе й сталося. Єноти повернулися в дім, і другий єнотик залишився там замість першого, а тим часом матір і старший єнотик підхопили й винесли з оселі мертвого братика. Вони неквапно понесли його до сельви: голова бідолахи похилилася, хвіст волочився по землі.
Наступного дня дітлахів справді здивували деякі манери єнотика. Та оскільки він був такий же добрий та лагідний, як і перший, малята ні про що не здогадалися. Вони й далі жили однією дитячою сім’єю, а лісові єноти й далі щоночі провідували свого прирученого родича й, посідавши біля клітки, пригощалися шматочками варених яєчок та переповідали йому лісові новини.