Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Чоловік засміявся, і маленька лань соромливо пішла геть, бо вирішила, що мисливець сміється з її жалюгідного подарунка. Потім вона познаходила інше пір’я — велике, сухе та чисте і за тиждень знову прийшла до мисливця; чоловік, котрий минулого разу засміявся, бо його серце переповнювала ніжність, тепер не сміявся, адже маленька лань не розуміла його сміху. Натомість він дав їй змащену медом цукрову тростину, яку маленька лань з’їла, не тямлячись од радості.
Відтоді маленька лань і мисливець зробилися добрими друзями. Вона завжди приносила йому пір’я чаплі, що коштує купу грошей, і годинами балакала з чоловіком. А той завжди ставив на стіл полив’яний дзбан із медом і підсував своїй приятельці високий стілець. Іноді він пригощав її сигарами, які ланям дуже смакують і не завдають жодної шкоди. Вони подовгу сиділи так, дивлячись на домашнє вогнище, бо чоловік мав грубку й підкидав у неї хмиз, а тим часом знадвору вітер та дощ стрясали стріху.
Маленька лань боялася собак, тож приходила до мисливця лише непогідними вечорами. І коли сутеніло й починало дощити, мисливець ставив на стіл дзбан із медом і клав серветку, а тоді пив каву й щось читав, чекаючи, коли почується таке знайоме «тук-тук» його приятельки лані.
Оповідка про двох єнотиків та двох дітлахів
Була на світі одна єнотиха, що мала трійко дитинчат. Жили вони в сельві й харчувалися фруктами, корінцями та пташиними яйцями. А коли сиділи на якомусь дереві та чули сильний шум, стрибали сторчголов на землю й притьма бігли геть, задерши хвости.
Щойно єнотики трохи підросли, матір зібрала їх якось на кроні помаранчевого дерева та мовила:
— Синочки, ви вже досить великі й можете самі шукати собі якоїсь споживи. Мусите навчитися цього, бо коли постарієте, то житимете самотньо, як усі єноти. Старший з-поміж вас полюбляє ловити жуків, тож він завжди розшукає їх серед гнилого гілля, де рояться жуки та стоноги. Середульшому подобається ласувати фруктами, і він знайде їх у цьому помаранчевому гаю — тут до грудня буде вдосталь помаранчів. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, може йти, куди схоче, бо скрізь є пташині гнізда. Тільки в жодному разі не можна шукати гнізда в селі, бо це небезпечно. На світі існує одна річ, якої ви повинні боятися над усе. Це собаки. Одного разу мені довелося битися з ними, тож я знаю, що кажу: відтоді в мене зламаний один зуб. За собаками завжди приходять люди з громовицями, що вбивають. Коли зачуєте зблизька гримотіння людських громовиць, стрибайте сторчголов з дерева, хоч би яким високим воно було. Бо якщо не зробите цього, вас неодмінно підстрелять.
Такими були слова матері. А потому єнотики злізли з дерева та подалися в різні боки, тикаючись носами то праворуч, то ліворуч, начеб шукаючи чогось, бо так ходять усі єноти.
Старший єнотик, який полюбляв їсти жуків, заходився шукати їх серед гнилого гілля та бур’яну і познаходив стільки, що їв-їв, аж поки заснув. Середульший, котрому найбільше подобалося ласувати фруктами, наївся досхочу помаранчів, бо, як це часто трапляється в Парагваї та провінції Місьйонес, той помаранчевий гай простягнувся посеред сельви, і люди не потикалися туди. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, хоч блукав цілий день, та розшукав тільки два гнізда — одне туканове[6], в якому лежало три яєчка, а друге — горлиці, там яєчок виявилося лише два. Загалом їх було п’ять маленьких яєчок, а цього замало, щоб наїстися, тож надвечір єнотик відчував такий самий голод, що й уранці. Він сумно сидів собі на узліссі, звідки було добре видно село, й розмірковував про материну пересторогу:
«Чого це мама не хотіла, щоб я шукав пташині гнізда в селі?»
Він саме думав про це, коли раптом здаля до нього долинув спів якоїсь пташини.
— Як голосно співає! — захоплено мовив єнотик. — Мабуть, і яєчка в її гнізді великі-превеликі!
Спів почувся знову. І в ту ж мить єнотик кинувся бігти через сельву, щоб скоротити путь, бо спів лунав десь праворуч. Сонце вже сідало, а єнотик біг щодуху, задерши хвоста. Нарешті він дістався узлісся й глянув у бік села. Вдалині єнотик завважив людську оселю й чоловіка в чоботах, який вів за вуздечку коня. А ще він уздрів великого співаючого птаха і, ляснувши себе лапкою по чолу, проказав:
6
Тукан — південноамериканський птах.