Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Матір боялася вести дочку до чоловіка, котрий полював ланей, однак із відчаю таки наважилася. Проте спершу надумала піти по рекомендаційного листа до мурахоїда, котрий приятелював із тим чоловіком.
Відтак, залишивши дочку в надійному сховку, лань побігла через усю сельву, дивом уникнувши дорогою ягуарових пазурів. А коли нарешті дісталася до оселі свого друга, то так втомилася, що не могла зробити більше ані кроку.
Тим другом, як уже мовилося, був мурахоїд — один із тих невеличких мурахоїдів, жовту шкурку яких прикрашає чорна майка, що тримається на двох лямках. Хвіст у них дуже чіпкий, адже живуть вони на деревах і чіпляються хвостом за гілля.
Як мурахоїд і мисливець зробилися добрими приятелями? Ніхто в сельві цього не знав, але колись ми ще почуємо про причину їхньої дружби.
Отже бідолашна матір прибігла до оселі мурахоїда.
— Тук! Тук! Тук! — постукала захекана лань.
— Хто там? — озвався мурахоїд.
— Це я, лань!
— Гаразд! А чого вам треба, пані лань?
— Я прийшла попросити, аби ви дали мені рекомендаційного листа до мисливця. Моя дочка, маленька лань, осліпла.
— Маленька лань? — перепитав мурахоїд. — Вона добре створіння. Якщо йдеться про неї, я дам те, що вам потрібно. Писати нічого не варто... Покажіть йому це, і він вислухає вас.
І мурахоїд підчепив кінчиком хвоста й простягнув лані суху, зовсім суху зміїну голову з досі отруйними зубами.
— Покажіть йому це, — мовив мурахоїд. — Цього достатньо.
— Дякую, пане мурахоїде, — відказала зраділа лань. — Ви теж добре створіння.
І вона побігла геть, бо невдовзі світанок мав заступити ніч.
Забігши додому, лань прихопила дочку, яка не припиняла стогнати, і вдвох вони дісталися до селища, де мусили дибати дуже повільно, притискаючись до хатин, щоб їх не учули собаки.
Нарешті лані опинилися перед оселею мисливця.
— Тук! Тук! Тук! — загупотіли вони в двері.
— Хто там? — озвався зсередини людський голос.
— Це ми, лані!.. Ми принесли зміїну голову!
Матір квапливо проказала це, щоб чоловік зрозумів, що вони друзі мурахоїда.
— Он як! — чоловік прочинив двері. — А що сталося?
— Ми прийшли, аби ви вилікували мою дочку, маленьку лань, — вона осліпла.
І матір переповіла мисливцю всю пригоду з бджолами.
— Хм!.. Що ж, подивимося, що там у цієї панянки, — мовив мисливець. Він повернувся в дім, а тоді вийшов знову з високим стільцем і посадив на нього маленьку лань, аби, не надто нахиляючись, добре розгледіти її очі. Чоловік вдивлявся в них зблизька крізь якесь велике кругле скло, а матір-лань підсвічувала йому, почепивши на шию ліхтар.
— Пусте, — проказав нарешті мисливець, допомагаючи маленькій лані злізти зі стільця. — Однак треба набратися терпіння. Кожного вечора прикладайте їй до очей цю мазь і тримайте її двадцять днів у темряві. А тоді почепіть їй ці жовті окуляри, і вона одужає.
— Щиро дякую, мисливцю! — зраділа вдячна матір. — Скільки я вам винна?
— Нічого, — посміхнувся мисливець. — Тільки стережіться собак, бо тут неподалік живе чоловік, котрий тримає хортів, навчених переслідувати оленів.
Лані дуже перелякалися; вони ступали, ледь торкаючись землі, й раз по раз зупинялися. Та попри це собаки вчули їх і з півмилі гналися за ними вглиб сельви. Лані мчали широкою просікою, і маленька лань весь час мекала.
Лікування тривало за приписом мисливця. І одна лише матір знала, чого їй коштувало впродовж довгих двадцяти днів утримувати маленьку лань у дуплі величезного дерева. Там було темно-претемно. Нарешті одного ранку матір відсунула головою віття, яким затуляла дупло, і маленька лань у жовтих окулярах вибігла назовні й скрикнула:
— Я все бачу, мамо! Я все бачу!
І матір, прихилившись головою до якоїсь гілки, плакала від радості, що її дочка одужала.
Маленька лань повністю вилікувалася. Та хоч якою здоровою та щасливою вона почувалася, одна таємна думка змушувала її сумувати. А таємна думка була така: маленька лань будь-що хотіла віддячити чоловікові, котрий так добре повівся з нею, але не знала, як це зробити.
Аж раптом якогось дня їй нарешті сяйнула одна догадка. Вона стала блукати біля затонів та боліт, шукаючи пір’я чапель, щоб віднести його мисливцю. А мисливець також час від часу згадував маленьку сліпу лань, яку колись вилікував.
І ось одного дощового вечора чоловік щось читав у своїй кімнаті; він був у доброму гуморі, бо щойно полагодив стріху, і вона більше не протікала; отож він щось читав, коли зненацька почув, що в двері хтось стукає. Чоловік прочинив двері і побачив на порозі маленьку лань, котра тримала в зубах пук мокрого чаплиного пір’я.