Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
— Подалі від берега! — кричали вони під водою. — На глибину! На середину річки! На середину річки!
І військо скатів ринуло на середину річки обороняти переправу, а ягуар тим часом з розгону стрибнув у воду. Стрибнув і зрадів, бо першої миті не відчув болю, тож вирішив, нібито ошукав скатів і ті залишилися біля берега.
Та щойно зробив крок, ціла злива болючих уколів змусила його заклякнути на місці: це знову скати своїми укусами проштрикнули хижакові лапи.
Попри це ягуар спробував зробити ще крок, але в ту ж таки мить завив, не тямлячись од болю, та кинувся до берега. Там він повалився боком на пісок, бо не міг більше терпіти: його живіт раз по раз піднімався та опускався, наче його здолала немилосердна втома.
А річ у тім, що укуси скатів ядучі, і ягуар був отруєний.
Однак навіть здолавши хижака, скати не могли почуватися в безпеці; вони боялися, що от-от прийде ягуарова жінка та інші ягуари — багато ягуарів... І тоді вони не зможуть боронити переправу.
І справді невдовзі з нетрів знову долинуло ричання, і з’явилася ягуарова жінка: завваживши лежачого на піску ягуара, вона розлютилася. А що вода біля берега була скаламучена скатами, то наблизилася до того місця. І майже доторкнувшись пащею до води, рикнула:
— Скати! Пропустіть мене!
— Не пропустимо! — озвалися скати.
— Як не пропустите, то тут не залишиться жодного хвостатого ската! — проревіла ягуарова жінка.
— Нехай ми навіть позбудемося хвостів, все одно не пропустимо!
— Востаннє кажу, пропустіть!
— Ні і ні! — закричали скати.
Роз’яріла звірина несамохіть ступила у воду, і в ту ж таки мить якийсь скат обережно підплив до неї та щосили встромив межі пазурі жало. Ягуарова жінка заревіла од болю, а скати глузливо загомоніли:
— Здається, ми ще маємо хвости!
Однак нападниці прийшла до голови одна думка, і з цією думкою вона мовчки пішла берегом вище за течією.
Проте скати й цього разу викрили задум ворога. А задум був такий: переправитися через річку в іншому місці, де мешкали інші скати, котрі не знали, що треба боронити переправу. І скати дуже занепокоїлися:
— Вона переправиться через річку вище за течією! — залементували вони. — Ми не хочемо, щоб вона вбила людину! Мусимо захистити нашого друга!
Скати так відчайдушно вовтузилися біля берега, що скаламутили всю воду.
— Що вдіяти? — репетували вони. — Ми не вміємо швидко плавати... Ягуарова жінка подолає річку раніше, ніж тамтешні скати взнають, що слід за всяку ціну боронити переправу!
Скати були в розгубі. Аж раптом якийсь кмітливий маленький скат мовив:
— Я придумав! Пошлемо туди золотих рибок! Вони наші друзі! Золоті рибки плавають швидше за всіх!
— Авжеж! — загомоніли скати. — Пошлемо туди золотих рибок!
В одну мить прокотилася команда, а вже наступної вісім або й десять шерег золотих рибок — справжнісіньке військо! — щодуху пливли вгору за течією; вони борознили воду, залишаючи позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.
Та попри це вони заледве встигли переказати команду не пропускати ягуарів; ягуарова жінка вже була у воді і от-от могла добутися до острова.
Однак скати швидкома метнулися до іншого берега, і щойно та торкнулася дна, накинулися на її лапи, впиваючись у них своїми жалами. Роз’яріла звірина, не тямлячись од болю, ревіла й стрибала у воді, здіймаючи навкруги хмари бризок. А скати й далі атакували її лапи, заступивши дорогу та змусивши ягуарову жінку поплисти назад, до іншого берега, де вона, як перед тим ягуар, повалилася на пісок, задерши всі чотири жахливо розпухлі лапи; і в цьому місці хижакам неможливо було добутися до людини та з’їсти її.
Але й скати також дуже стомилися. А найгірше було те, що ягуари зрештою попідводилися та подалися до лісу.
— «Що вони вдіють?» Скати вельми непокоїлися й довго радилися щодо цього. І нарешті мовили:
— Ми знаємо, що має статися. Вони знайдуть інших ягуарів і приведуть їх сюди. Всі разом вони пройдуть!
— Ні і ні! — закричали наймолодші скати, які ще не бували в бувальцях.
— Авжеж, пройдуть! — сумно озвалися найстарші. — Коли їх буде багато, вони врешті-решт пройдуть... Давайте порадимося з нашим другом.
І всі вони подалися до чоловіка, оскільки, боронячи переправу, не встигли провідати його раніше.
Чоловік і далі лежав, бо втратив багато крові, але вже міг говорити й трохи ворушитися. Скати мерщій розповіли йому про все, що тут сталося, і як вони боронили переправу від ягуарів, які хотіли його з’їсти. Пораненого дуже зворушила дружба скатів, котрі врятували йому життя, і він з ніжністю простягнув руку найближчим од себе скатам. А тоді мовив: