Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
— Який же я бовдур! Тепер я знаю, що це за пташина. Це півень; мама якось показала мені його з верхів’я дерева. Півні чудово співають, а ще біля них завжди багато курей, які несуть яєчка. Якби ж то я міг поласувати курячими яєчками!..
Відомо, що ніщо так не смакує лісовим звірятам, як курячі яєчка. Єнотик пригадав на якусь мить материну пересторогу. Однак хотіння переважило, і він вмостився на узліссі та й став чекати, коли споночіє, щоб податися до курника.
Нарешті запала ніч, і єнотик навшпиньках попрямував до людської оселі. Добувшись до неї, він уважно прислухався: в домі панувала цілковита тиша. Відтак, не тямлячись од радості, — адже тепер він міг з’їсти сто, тисячу, дві тисячі курячих яєчок — єнотик увійшов до курника й одразу біля самісінького входу побачив куряче яєчко, чудове куряче яєчко, що лежало просто на долівці. Єнотик спершу вирішив залишити його на десерт, бо то було дуже велике яєчко, але в ту ж таки мить його рот наповнився слиною, і єнотик встромив у яєчко зуби.
Та щойно він це зробив, коли — бах! — щось сильно вдарило його по писку, і єнотик відчув нестерпний біль.
— Мамо! Мамо! — заволав він, не тямлячись од болю та стрибаючи в різні боки. Але щось міцно тримало його, не даючи вивільнитися, і в ту ж таки мить єнотик почув хрипкий собачий гавкіт.
Поки єнотик чекав на узліссі, коли споночіє, щоб податися до курника, господар дому бавився на траві зі своїми дітьми — двома білявими створіннями п’яти та шести років, котрі, сміючись, бігали, падали, підводилися, а тоді знову бігали й падали. І їхній тато теж падав на радість малюкам. А коли споночіло, вони припинили гру, і чоловік мовив:
— А зараз я піду наставлю пастку, щоб упіймати ласицю, яка краде курчат і курячі яйця.
І він пішов та наставив пастку. Потім сім’я повечеряла та полягала спати. Однак дітлахи ніяк не могли заснути, вони стрибали з ліжка на ліжко, плутаючись у нічних сорочках. Батько щось читав у їдальні і не заважав малечі пустувати. Аж раптом дітлахи перестали стрибати й закричали:
— Тату! Ласиця потрапила у пастку! Туке гавкає! Ми теж хочемо піти подивитися, тату!
Батько погодився за умови, що дітлахи взують сандалі: він ніколи не дозволяв їм ходити босоніж вечорами, оскільки боявся, що малих може вкусити змія.
Отож діти пішли до курника. І що ж вони там побачили? Вони побачили, як батько, нахилившись, однією рукою стримує собаку, а другою піднімає за хвіст єнота, вірніше маленького єнотика, який відчайдушно вищить чи то цвірчить, мов цвіркун.
— Тату, не вбивай його! — зарепетували дітлахи. — Він такий маленький! Віддай його нам!
— Гаразд, я віддам його вам, — погодився батько. — Тільки добре дбайте про нього, а головне, не забувайте, що єноти п’ють воду так само, як і ви.
Він сказав це тому, що приніс їм якось дитинча дикої кішки, і малюки годували його м’ясом, яке таскали з холодильника, але не давали води, і звірятко померло.
Нарешті малюки посадили єнотика до клітки, що стояла біля курника і де колись жило дитинча дикої кішки, й знову полягали спати.
А коли вже перейшло за північ і навкруги запала цілковита тиша, єнотик, тільце якого дуже боліло в тому місці, де його прищикнула пастка, завважив у місячному сяєві три тіні, що сторожко підкрадалися до його клітки. Серце в бідолашного єнотика закалатало, коли він упізнав матір і двох братиків, які шукали його.
— Мамо! Мамо! — тихенько озвався бранець, аби не наробити галасу. — Я тут! Заберіть мене звідси! Я не хочу тут залишатися, ма...мо!.. — і він невтішно заплакав.
Та хай там що, а єноти зраділи зустрічі й ніжно терлися писками одні об одних.
А потому негайно заходилися визволяти бранця. Спершу вони намірилися були прогризти дротяну сітку, тож усі четверо довго працювали зубами, але намарно. Тоді матері сяйнула щаслива думка, і вона проказала:
— Треба пошукати інструменти цього чоловіка. Люди мають інструменти, щоб перерізати залізо, які звуть напилками. У напилків три боки, як у гримучої змії. Їх треба рухати туди-сюди. Ходімо на пошуки!
Єноти подалися до майстерні господаря й повернулися з напилком. Вирішивши, що одному забракне сил для такої роботи, єноти втрьох ухопилися за напилок і почали пиляти. Вони дуже старалися, тож уся клітка ходила ходором та ще й жахливо рипіла. Гамір зчинився такий, що собака прокинувся й хрипко загавкав. Втім єноти не стали чекати, поки пес зажадає від них пояснень через цей шарварок, — кинувши напилок, вони дременули до лісу.
Наступного дня дітлахи зрана пішли подивитися на свого гостя, а той сидів у клітці із засмученим видом.